Возникновение и становление театра в Российской империи и Украине – Виникнення і становлення театру в Російській імперії і Україні

Рафаэль Литвин

Популярность театра объясняется демократичностью его характера. Он обращался к публике на народном языке, который был важнейшим элементом культуры. Театр был тесно связан с первозданной национальной средой. Вобрав в себя сильную творческую энергию, театр, оказавшись способным на смелые сценические эксперименты, смог занять видное место в мировом искусстве.

Первым шагом к профессиональному театру стало появление в Галиции так называемых «бродерзингеров» – певцов из Брод. Это был еврейский вариант знаменитых «бременских музыкантов».

«Пуримшпилеры» собирались только на праздники, а «бродерзингеры» работали почти на постоянной основе. Хотя их называли «певцами», они не только пели и играли. «Бродерзингеры» также разыгрывали юмористические и сатирические сценки, показывали фокусы, танцевали и прочее. Позже такие же бродячие труппы появились на Подолье и Волыни. Бродерзингеры не ходили по домам, а выступали на стационарных подмостках. Обычно в качестве импровизированного театра использовалась местная корчма.

Еврейский театр, как и украинский, вырос из народного религиозно-карнавального действа. Еврейский начался с “пуримшпиля” — постановок, приуроченных празднику Пурим, а украинский возник на “вертепных” постановках, посвящённых Рождеству. “Пуримшпиль” и “вертеп” появились практически одновременно в 16 в.

Сюжетом для ”пуримшпильных” постановок стала известная история об Амане – злобном и коварном царедворце персидского царя Ахашвероша (Артаксеркса). Аман замыслил истребить евреев, но ему в этом помешали Мордехай и его племянница царица Эстер. В итоге сам Аман, его сыновья и сторонники лишились жизни.

Русский театр начался не с вешалки, а с желания московского царя Алексея Михайловича обзавестись собственным придворным лицедейством, «чтобы не хуже, чем в ихних Европах». Этим он озадачил своего первого министра – боярина Артамона Матвеева. Сценарий для первой постановки написал пастор—лютеранин Иоган Грегори. Артистами стали молодые подьячие Посольского приказа. 16 октября 1672 г. государю был показан первый русский спектакль. Назывался он “Артаксерксово действо”. То есть, это был “пуримшпильный” сюжет.

Откуда такой выбор? У Матвеева был близкий друг – еврейский врач Стефан фон Гаден. По протекции Матвеева в 1672 г. фон Гаден стал лейб-медиком царя Алексея Михайловича. Артамон Сергеевич, получив ”театральное задание”, обратился за советом к своему другу фон Гадену, который и посоветовал поставить хорошо знакомый ему с детства пуримшпильный сюжет.

Для «пуримшпиля», как и для “вертепов”, было характерно отсутствие канонического сценария с полностью расписанными репликами, свойственными классическому театру. В обоих случаях неизменной оставалась только основная фабула, а артисты очень часто играли на полной импровизации.

Внешне сугубо религиозные постановки «Пуримшпиля» и «вертепа» выдерживали актуальную сюжетную линию. Использовались и готовые сборники текстов, чаще всего рукописные, но известны и печатные варианты, например, изданная во Франкфурте в 1708 г. “пуримшпильная” брошюрка. Тираж её правда, по требованию раввинов, вскоре сожгли. Авторы текста переборщили с резкими, часто неприличными шуточками – причём, преимущественно в адрес раввинов.

В некоторых пуримшпипьных сценариях можно даже встретить заимствования из популярных украинских текстов. В частности — знаменитого ответа запорожцев турецкому султану. Например, в одном из сохранившихся текстов Мордехай приветствует царя Артаксеркса—Ахашвероша такими словами: «Ты царь?‚ По мне, ты выглядишь как мойщик кишок, как висельник, как погоншик собак, как охотник на котов. Но раз уж ты царь – возьми мою папку и поцелуй меня в тухес».

Еврейский театр в современном понимании возник на волне появившегося во 2-й половине 18 в. движения “Хаскала” (просвещение), идеология которого строилась на интеграции евреев в европейское общество. К середине 19 в. это движение стало очень популярным, а его сторонники стали называться “маскилим” (на иврите – просвещённые, уразумевщие).

Возникновению классического еврейского театра способствовало появление идишеязычной драматургии.

Одним из первых еврейских драматургов был Шломо Эттингер (1801-1856), чья комедия «Серкеле» стала классикой еврейского театра. Впервые как пуримский спектакль драму поставили студенты Житомирского раввинского училища в 1862 г.

Главной героиней этого произведения является Серкеле – хитрая, бессердечная, невежественная и очень жадная торговка мукой. Сфабриковав фальшивое завещание, она незаконно присваивает себе чужое наследство и становится самой богатой в штетле (еврейском местечке). Но её темные делишки становятся достоянием гласности, и беспринципная негодяйка терпит поражение, справедливость восстанавливается, добро торжествует, а зло повержено.

На первом этапе еврейский театр был на любительском уровне. Не профессионалы, а энтузиасты играли где придётся – в неприспособленных помещениях, на арендованных театральных подмостках.

Началом еврейского профессионального театра можно считать 1876 г., когда вполне известный уже в то время поэт Авраам Гольдфаден (1840-1908), писавший на идише, поставил свой первый спектакль в октябре 1876 г. в городе Яссы (Румыния).

В 17 лет Авраам бежал из дома и примкнул к бродячей труппе «бродерзингеров». Сначала он был простым артистом, но вскоре сам начал писать комические песни и тексты сценок-миниатюр, которые сам же исполнял под псевдонимом Алтер Бадхен (Старый бадхан). «Бадхан» – человек, развлекающий гостей на свадьбах.

Позже Гольдфаден перешёл на более крупные сценические формы и прославился как автор еврейских водевилей и мелодрам, а к 30-м годам стал антрепренёром собственной труппы и объехал впоследствии с гастролями сотни штетлов Российской И Австро-Венгерской империй.

Первая премьера львовского театра состоялась 12 мая 1889 г. Зрителям показали оперетту Авраама Гольдфадена «Шуламит» (возлюбленная/невеста царя Соломона). Несмотря на значительное противодействие ортодоксов, премьера прошла при переполненном зале и стала важнейшем событием в еврейской жизни Львова. Под здание театра Якоб Бер Гимпл приспособил бывшую столярную мастерскую, стоявшую в сквере у подножия Замковой горы и называемую в народе «Под сорокой». Здание построили ещё в 1849 г. С 1870-х оно использовалось под шинок и было любимым местом выступления «бродерзингеров».

Талант Гольдфадена был всесторонним: он был артистом, режиссёром, художником-
сценографом, сценаристом и антрепренёром (продюсером). Произведения. Гольдфадена исполнялись не только в Яссах, но и многими другими еврейскими труппами, любительскими и профессиональными. Любопытно, что в музыкальном оформлении он часто использовал украинские народные песни. Например, в пьесе “Ди кишуф-махерин” (“Колдунья”) одна из партий Миреле положена на мотив известной песни “Стоит гора высокая”.

В Российской империи у еврейских театров была та же проблема, что и украинских – запрет на язык. В 1883 г. царское правительство строго запретило использовать идиш в театрах. Разрешался только русский или немецкий. Даже официально еврейские труппы регистрировались, как “немецкие” или ”еврейско-немецкие”.

Языковая проблема часто решалась гастролями по Галиции. Евреев там было не меньше, а австро-венгерское законодательство – намного либеральнее. Особенно любили Львов, где с 1889 г. действовал стационарный еврейский театр Якоба Бера Гимпля.

В 1908 г. в Одессе возникла еврейская труппа Переца Гиршбейна, но проект оказался неудачным. Гиршбейн много экспериментировал с популярным тогда символизмом, что вызвало громадный успех у ценителей и полное непонимание у основной массы еврейского населения.

Осенью 1905 г., спасаясь от волны погромов, организованных черносотенцами‚ во Львов бежал Шолом-Алейхем. Пребывая в столице Галиции, знаменитый писатель немало времени уделял местному театру и общению с артистами. В итоге появился его роман о еврейских актерах ”Блуждаюшие звёзды”, – впервые опубликованный в 1909-1910 гг. в варшавской газете ”Ди нойе вельт” (“Новый мир”).

3 сентября 1914 г. Львов заняла российская царская армия. Директор театра Самуэль Гимпель (сын основателя) тут же подал военному губернатору Галиции графу Шереметьеву прошение о разрешении представлений, но получил резкий отказ.

После кровавого погрома 27 сентября, организованного оккупантами, большая часть артистов бежала из города. Когда захватчиков в 1915 г. прогнали, работа театра на короткое время восстановилась.

Переломным для еврейского театра стала Февральская революция 1917 г., отменившая множество дискриминационных запретов.

Вспыхнувшая в 1918 г. украино-польская война вынудила Самуэля Гимпеля с труппой эвакуироваться в Перемышль. Только в 1921 г. театр вернулся во Львов, после чего активно действовал до самого начала Второй мировой войны.

Появлению еврейского театра в Киеве способствовала организация в 1918 г. Общества содействия развитию еврейской культуры – “Культур—лиги”, созданной при участии Министерства по еврейским делам УНР И ряда еврейских партий – Фолькспартей (Объединённая Еврейская социалистическая рабочая партия), Поалей-Цион, Бунд и Фарейнигте.

Однако, хотя Министерство по еврейским делам было ликвидировано после переворота и прихода к власти гетмана Павла Скоропадского, Культур-Лиге удалось выжить и даже взять на себя функции упразднённой государственной структуры.

Деятельность Культур-Лиги охватывала все направления культуры. Театральную секцию Лиги возглавил талантливый драматург и режиссёр Иегуда Лейб Баумволь.

В 1919 г. в Киеве была организована Театральная студия Культур-Лиги на ул. Прорезная. Театром она, увы, не стала, хотя в её работе принимали участие прекрасные драматурги, режиссёры и артисты. Неспокойные тогда времена не позволили свершиться проекту.

Первый еврейский театр возник и в Харькове, хотя первые постановки там прошли ещё в 1880-х годах, когда там гастролировала труппа Якова Адлера. Любопытно, что из-за языкового запрета на афишах тогда значилось, что постановки идут на немецком, хотя на самом деле это был идиш.

Более двух Десятков спектаклей в 1915-1918 годах в Харькове поставила труппа Авраама Фишзона (1860-1922), выдающегося деятеля в истории еврейского театра. Вместе с Авраамом Гольдфаденом он стал одним из сооснователей первого профессионального еврейского театра в Яссах.

Фишзон родился в Бердичеве и уже с детства занялся артистической деятельностью – был солистом в местной синагоге. Позже он гастролировал по местечкам Житомирщины, Подолья и Буковины с созданной им небольшой труппой. В 1876-м во время гастролей он познакомился с Гольдфаденом.

В 1908 г., несмотря на смягчение дискриминационных законов после событий 1905 г., Фишзону не удалось договориться с урядником, после чего он наотрез отказался играть на немецком и отменил спектакль.

В Харькове первый профессиональный еврейский театр – «Унзер Винкл» («Наш Уголок») – был организован в 1918 г. Возникший как любительский он стал профессиональным благодаря большому успеху у зрителей. “Унзер Винкл” давал спектакли на социально—бытовые темы в помещении Екатеринославского театра (ныне Театр юного зрителя).

«Унзер Винкл» славился постановками классических произведений европейской драматургии, как, например, «Проделки Скапена» Мольера. В пьесе Осипа Дымова (настоящее имя Иосиф Перельман) «Дер эйбигер вандерер» («Вечный странник»), написанной в 1912 г., говорится о выселение евреев из приграничной полосы в Галиции австро-венгерскими властями. Впервые эту пьесу поставили на русском языке весной 1913 г. в Петербурге. Пьеса имела огромный успех, и вскоре её перевели на идиш и иврит.

Однако, через год «Унзер Винкл» распался. В 1919 г. часть труппы перебралась в Витебск, а затем в Минск во главе с Мойше—Арном Рафальским где вскоре стали ядром Белорусского государственного еврейского театра. Другая часть переехала в Киев.

Весной 1919 г. при содействии Культур-Лиги, активном участии украинского режиссёра Леся Курбаса и комиссара киевских театров Константина Марджанишвили (в дальнейшем основоположника грузинского театра) в Киеве была попытка организовать Государственный еврейский художественный театр. Большая часть артистов была выходцами из харьковского «Унзер Винкла», поэтому новый театр получил название Первый государственный еврейский театр “Унзер Винкл”. Было дано несколько спектаклей, но фронт дошёл до Киева, и театр прекратил своё существование.

В 1915-1917 годах выдающийся украинский театральный деятель Семён Семдор (Гольдштейн), работавший в украинском театре Екатеринославля (ныне г. Днепр), вместе с Лесем Курбасом стал одним из создателей Молодого украинского театра.

Семён Семдор родился в семье сапожника в г. Смела Черкасской области, но не захотел быть сапожником и сбежал из дома, примкнув к украинской театральной труппе. Начав мальчиком на побегушках, вскоре он стал получать маленькие роли с короткими репликами. В итоге Семдор стал одним из лучших украинских актёров и режиссёров.

В конце 1919 г. Семён Семдор организовал Театр-студию «Онхейб» («Начало»), вокруг которой объединилась киевская театральная молодёжь, предпочитавшая эстетику модного тогда символического экспрессионизма. Репертуар «Онхейба» состоял из пьес Леонида Андреева, Шолома Аша, Ицхака Лейбуша Переца и др.

В рамках общесоюзной программы по обучению национальных кадров для театров республик СССР в 1922 г. Наркомпрос Украины отправил актёров «Онхейба» на обучение в Государственный институт театрального искусства (ГИТИС) в Москву. Обучение вели такие авторитеты как Всеволод Мейерхольд, Константин Станиславский, Евгений Вахтангов и др.

После завершения обучения еврейских выпускников ГИТИСа направили в Харьков – столицу Советской Украины на то время, – где 1925 г. они организовали Харьковский Государственный еврейский театр (Харьковский ГОСЕТ).

Нетрудно догадаться, что поддержка советского еврейского театра сопровождалась цензурой. Ещё в 1925 г. был опубликован «Перечень пьес еврейского репертуара, не разрешённых к постановке». Тогда же прекратила работу и Культур-Лига.

В 1918 г. в Киеве был организован театр «Кунст Винкл» («Уголок Искусств»), большинство спектаклей которого продолжали традиции традиционного еврейского театра. Возможно поэтому в 1928 г. «Кунст Винкл» был закрыт из-за несоответствия его репертуара «линии партии».

В 1930 г. в Киеве на базе лучших артистов ранее закрытого “Кунст-винкла” был организован Киевский ГОСЕТ. В 1930 г. сюда пришёл новый главный режиссёр Борис Вершилов из МХАТа. Художественным руководителем нового театра стал Захарий Вин.

В 1934 г., после переноса столицы из Харькова в Киев, театр объединился с Харьковским ГОСЕТом. На сцене театра блистали Полина Померанц, Дмитрий Жаботинский, Ада Сонц, Лазарь Калманович, Семён Бидер и другие. Репертуар включал в себя еврейскую классику, в т.ч. произведения Шолом-Алейхема. В эти годы театр получил статус всеукраинского.

Объединённый ГОСЕТ в своем творчестве несколько отошел от продвижения линии партии в широкие еврейские массы, и вернулся к классике. Уже в театральном сезоне 1935-1936 гг. театр ставит “Уриеля Акоста” Карла Гуцкова, ”Миреле Ефрос” Якова Гордина. Роль Миреле блестяще исполнила Народная артистка УССР Ада Сонц.

В 1937 г. киевский ГОСЕТ накрыла волна репрессий. Одним из первых арестовали Александра Гранаха – ведущего актёра театра и немецкого политического эмигранта. Но Гранах был видной фигурой в международном антифашистском движении и его вскоре выпустили. Другим актёрам повезло меньше.

В конце 1939 г. деятельность театра тщательно проверяла правительственная комиссия: идеологическую выдержанность репертуара, лояльность актёров, хозяйственную деятельность.

В начале 2-й Мировой войны в СССР труппа была эвакуирована в Казахстан. В разрушенный Киев они вернулись в 1944 г., но старое здание театра было разрушено, а новое не давали. Временно Киевский ГОСЕТ расположился в Черновцах, как оказалось, надолго. В Киев театр так и не вернулся.

В 1940 г. Киевский ГОСЕТ возглавил артист и режиссёр Моисей Гольдблат, начавший театральную деятельность ещё до революции как актёр бродячих трупп. Первой киевской постановкой Моисея Гольдблата стала трагедия Самуила Галкина “Бар-Кохба”, рассказывающая о борьбе жителей Иудеи против римских поработителей. Позже он собрал цыганскую студию, ставшую ядром знаменитого театра “Ромэн”.

В 1944 г. Киевский ГОСЕТ вернулся в родной город, и вскоре дал премьеру героической драмы в трёх актах “Их леб” (“Я живу”) Михаила Пинчевского. Постановка, показывавшую борьбу еврейского народа с гитлеровцами, хорошо приняли зрители и власть, а труппа удостоилась официальной правительственной благодарности. Но в 1946 г. спектакль “Я живу” обвинили в “национальной ограниченности”, а затем перевели в разряд “не рекомендованных” и сняли с репертуара.

В 1945 г. Киевский ГОСЕТ отметил свой 20-летний юбилей, в честь чего ему присвоили имя Шолом-Алейхема. Затем театр «временно» перевели в Черновцы. В столице Буковины организовался Всеукраинский Черновицкий государственный еврейский театр. В его труппу кроме киевлян вошли артисты из еврейских театров Харькова и Одессы.

В первые послевоенные годы в Черновцах поставили «Тевье дер милхикер» («Тевье-молочник») и «Блондзенде штерн» («Блуждающие звёзды») Шолом-Алейхема, «Ди Кишефмахерн» («Колдунья») Мойше Финкеля, «Гершеле Острополер» и другие.

В 1949 г. Киевский ГОСЕТ лишили государственной Дотации, обрекая на медленное угасание. Зимой 1950 г. вышло постановление о закрытии Государственного еврейского театра «в связи с нерентабельностью».

Кроме Киевского и Харьковского ГОСЕТов в начале 1930-х годов в УССР были организованы ещё несколько еврейских государственных театров, в частности, в Житомире, Днепре и Одессе.

«Советские» театры на присоединённых землях создавались на основе уже существовавших там прежде. Советская власть пристально следила за Идеологией театров, поэтому все труппы там пополнялись лояльными советскими артистами. Например, Львовскую труппу пополнили актёрами из закрытого накануне Днепропетровского еврейского театра.

В 1939-1940 годах, после включения Буковины и Западной Украины в состав УССР, государственные еврейские театры были созданы в Черновцах и Львове. Кроме того, в этих городах уже были еврейские театры. Например, во Львове к 1939 г. был десяток театров и студий, самым крупным из которых был «Колизей».

Здание для «Колизея» было перестроено и реконструировано в начале 20 в. Над зданием театра работали известные архитекторы Ален Лагош, Артур Шлейн, Едвард Скавински и Михаил Фехтер. Театр вмещал 1054 зрителей.

На начало 2-й Мировой войны в СССР львовская труппа была на гастролях в Ровно, откуда её эвакуировали в Киргизию. Большинство оставшихся во Львове артистов оккупацию не пережили.

После войны советское правительство решило заняться «Еврейским вопросом». 20 ноября 1948 г. Политбюро ЦК ВКП(б) и Совет министров СССР приняли решение «О Еврейском антифашистском комитете», обвиняя его как «центр антисоветской пропаганды и гнездо шпионажа». Тогда были закрыты еврейские издательства и газеты, и многие еврейские деятели были арестованы.

29 января 1949 г. началась общесоюзная кампания против “безродных космополитов” с редакционной статьи «Об одной антипатриотической группе театральных критиков», которую правил лично Сталин, в газете «Правда».

Антиеврейская кампания не могла не затронуть театр в Черновцах. В 1949 г. его лишили госдотации, и он попытался выжить за счёт сборов. Артисты трудились не покладая рук. В 1949 г. театр поставил вдвое больше премьер, чем в предыдущем году. Но это не помогло. В феврале 1950 г. театр закрыли, якобы из-за нерентабельности В 1950 г. Были закрыты все еврейские театры в СССР.

После 1950 г. в СССР стационарные еврейские театры перестали существовать, любые разговоры на тему их возрождения жёстко пресекались КГБ. Еврейские театральные труппы кое-где в СССР начали появляться только с началом перестройки и гласности.

© Times of Ukraine

Популярність театру пояснюється демократичністю його характеру. Він звертався до своєї публіки на народній мові, який був найважливішим елементом культури. Театр був тісно пов’язаний з первозданною національної середовищем. Увібравши в себе сильну творчу енергію, театр, опинившись здатним на сміливі сценічні експерименти, зміг зайняти чільне місце в світовому мистецтві.

Першим кроком до професійного театру стала поява в Галичині так званих «бродерзінгеров» – співаків з Бродів. Це був єврейський варіант знаменитих «бременських музикантів».

«Пурімшпілери» збиралися тільки на свята, а «бродерзінгери» працювали майже на постійній основі. Хоча їх називали «співаками», вони не тільки співали і грали. «Бродерзінгери» також розігрували гумористичні та сатиричні сценки, показували фокуси, танцювали та інше. Пізніше такі ж бродячі трупи з’явилися на Поділлі та Волині. Бродерзінгери не ходили по домівках, а виступали на стаціонарних підмостках. Зазвичай в якості імпровізованого театру використовувалася місцева корчма.

Єврейський театр, як і український, виріс з народного релігійно-карнавального дійства. Єврейський почався з “пурімшпіль” – постановок, приурочених святу Пурим, а український виник на “вертепних” постановках, присвячених Різдву. “Пурімшпіль” і “вертеп” з’явилися практично одночасно в 16 в.

Сюжетом для “пурімшпільних” постановок стала відома історія про Амані – злісному і підступний царедворця перського царя Ксеркса (Артаксеркса). Аман замислив винищити євреїв, але йому в цьому завадили Мордехай і його племінниця цариця Естер. В результаті сам Аман, його сини і прихильники позбулися життя.

Російський театр почався не з вішалки, а з бажання московського царя Олексія Михайловича обзавестися власним придворним лицедійством, «щоб не гірше, ніж в їхніх Європах». Цим він спантеличив свого першого міністра – боярина Артемона Матвєєва. Сценарій для першої постановки написав пастор-лютеранин Іоган Грегорі. Артистами стали молоді піддячі Посольського наказу. 16 жовтня 1672 р государю був показаний перший російський спектакль. Називався він “Ахашверошового дійство”. Тобто, це був “пурімшпільний” сюжет.

Звідки такий вибір? У Матвєєва був близький друг – єврейський лікар Стефан фон Гаден. За протекцією Матвєєва в 1672 р фон Гаден став лейб-медиком царя Олексія Михайловича. Артемон Сергійович, отримавши “театральне завдання”, звернувся за порадою до свого друга фон Гаден, який і порадив поставити добре знайомий йому з дитинства пурімшпільний сюжет.

Для «пурімшпіль», як і для “вертепів”, було характерно відсутність канонічного сценарію з повністю розписаними репліками, властивими класичного театру. В обох випадках незмінною залишалася тільки основна фабула, а артисти дуже часто грали на повну імпровізації.

Зовні суто релігійні постановки «пурімшпіль» і «вертепу» витримували актуальну сюжетну лінію. Використовувалися і готові збірки текстів, найчастіше рукописні, але відомі і друковані варіанти, наприклад, видана у Франкфурті в 1708 г. “пурімшпільная” брошурка. Тираж її правда, на вимогу рабинів, незабаром спалили. Автори тексту переборщили з різкими, часто непристойними жартами – причому, переважно на адресу рабинів.

У деяких пурімшпіпьних сценаріях можна навіть зустріти запозичення з популярних українських текстів. Зокрема – знаменитого відповіді запорожців турецькому султану. Наприклад, в одному зі збережених текстів Мордехай вітає царя Артаксеркса-Ксеркса такими словами: «Ти цар?, Як на мене, ти виглядаєш як мийник кишок, як шибеник, як погоншік собак, як мисливець на котів. Але якщо вже ти цар – візьми мою папку і поцілуй мене в тухес ».

Єврейський театр в сучасному розумінні виник на хвилі з’явився у 2-й половині 18 ст. руху “Хаскала” (просвіта), ідеологія якого будувалася на інтеграції євреїв в європейське суспільство. До середини 19 ст. цей рух став дуже популярним, а його прихильники стали називатися “маскилим” (на івриті – освічені, уразумевщіе).

Виникненню класичного єврейського театру сприяла поява ідішеязичной драматургії.

Одним з перших єврейських драматургів був Шломо Еттінгер (1801-1856), чия комедія «Серкеле» стала класикою єврейського театру. Вперше як пурімскій спектакль драму поставили студенти Житомирського рабинського училища в 1862 р

Головною героїнею цього твору є Серкеле – хитра, безсердечна, неосвічена і дуже жадібна торговка борошном. Сфабрикувавши фальшивий заповіт, вона незаконно присвоює собі чуже спадок і стає найбагатшою в штетл (єврейському містечку). Але її темні справи стають надбанням гласності, і безпринципна негідниця зазнає поразки, справедливість відновлюється, добро торжествує, а зло переможене.

На першому етапі єврейський театр був на аматорському рівні. Чи не професіонали, а ентузіасти грали де доведеться – в непристосованих приміщеннях, на орендованих театральних підмостках.

Початком єврейського професійного театру можна вважати 1876 року, коли цілком відомий вже в той час поет Авраам Гольдфаден (1840-1908), який писав на ідиш, поставив свій перший спектакль в жовтні 1876 в місті Ясси (Румунія).

У 17 років Авраам втік з дому та приєднався до бродячої трупи «бродерзінгеров». Спочатку він був простим артистом, але незабаром сам почав писати комічні пісні і тексти сценок-мініатюр, які сам же виконував під псевдонімом Алтер Бадхен (Старий бадхан). «Бадхан» – людина, що розважає гостей на весіллях.

Пізніше Гольдфаден перейшов на більш великі сценічні форми і прославився як автор єврейських водевілів і мелодрам, а до 30-х років став антрепренером власної трупи і об’їхав згодом з гастролями сотні штетлів Російської І Австро-Угорської імперій.

Перша прем’єра львівського театру відбулася 12 травня 1889 р Глядачам показали оперету Авраама Гольдфадена «Шуламит» (кохана / наречена царя Соломона). Незважаючи на значну протидію ортодоксів, прем’єра пройшла при переповненому залі і стала найважливішому подією в єврейського життя Львова. Під будівлю театру Якоб Бер Гімпл пристосував колишню столярну майстерню, що стояла в сквері біля підніжжя Замкової гори і звану в народі «Під сорокою». Будівлю звели ще в 1849 р З 1870-х воно використовувалося під шинок і було улюбленим місцем виступу «бродерзінгеров».

Талант Гольдфадена був всебічним: він був артистом, режисером, художником
сценографом, сценаристом і антрепренером (продюсером). Твори. Гольдфадена виконувалися не тільки в Яссах, а й багатьма іншими єврейськими трупами, аматорськими та професійними. Цікаво, що в музичному оформленні він часто використовував українські народні пісні. Наприклад, в п’єсі “Ді кішуф-махерін” ( “Чаклунка”) одна з партій Мірелою покладена на мотив відомої пісні “Стоїть гора високая”.

У Російській імперії у єврейських театрів була та ж проблема, що і українських – заборона на мову. У 1883 р царський уряд суворо заборонило використовувати ідиш в театрах. Дозволявся тільки російська або німецький. Навіть офіційно єврейські трупи реєструвалися, як “німецькі” або “єврейсько-німецькі”.

Мовна проблема часто вирішувалася гастролями по Галичині. Євреїв там було не менше, а австро-угорське законодавство – набагато ліберальніше. Особливо любили Львів, де з 1889 р діяв стаціонарний єврейський театр Якоба Бера Гімпля.

У 1908 р в Одесі виникла єврейська трупа Переца Гіршбейна, але проект виявився невдалим. Гіршбейн багато експериментував з популярним тоді символізмом, що викликало величезний успіх у поціновувачів і повне нерозуміння у основної маси єврейського населення.

Восени 1905 р, рятуючись від хвилі погромів, організованих чорносотенцями, до Львова втік Шолом-Алейхем. Перебуваючи в столиці Галичини, знаменитий письменник чимало часу приділяв місцевому театру і спілкуванню з артистами. В результаті з’явився його роман про єврейських акторів “Блуждаюшіе зірки”, – вперше опублікований в 1909-1910 рр. у варшавській газеті “Ді Нойє вельт” ( “Новий світ”).

3 вересня 1914 Львів зайняла російська царська армія. Директор театру Самуель Гімпель (син засновника) тут же подав військовому губернатору Галичини графу Шереметьєва прохання про дозвіл уявлень, але отримав різку відмову.

Після кривавого погрому 27 вересня, організованого окупантами, велика частина артистів бігла з міста. Коли загарбників в 1915 р прогнали, робота театру на короткий час відновилася.

Переломним для єврейського театру стала Лютнева революція 1917 р, яка скасувала безліч дискримінаційних заборон.

Спалахнула в 1918 р україно-польська війна змусила Самуеля Гімпель з трупою евакуюватися в Перемишль. Тільки в 1921 р театр повернувся до Львова, після чого активно діяв до самого початку Другої світової війни.

Появі єврейського театру в Києві сприяла організація в 1918 р Товариства сприяння розвитку єврейської культури – “Культур-ліги”, створеної за участю Міністерства з єврейських справах УНР І ряду єврейських партій – Фолькспартей (Об’єднана Єврейська соціалістична робоча партія), Поалей-Ціон, Бунд і Фарейнігте.

Однак, хоча Міністерство по єврейських справах було ліквідовано після перевороту і приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, Культур-Лізі вдалося вижити і навіть взяти на себе функції скасованої державної структури.

Діяльність Культур-Ліги охоплювала всі напрямки культури. Театральну секцію Ліги очолив талановитий драматург і режисер Ієгуда Лейб Баумволь.

У 1919 р в Києві була організована Театральна студія Культур-Ліги на вул. Прорізна. Театром вона, на жаль, не стала, хоча в її роботі брали участь прекрасні драматурги, режисери та артисти. Неспокійні тоді часи не дозволили здійснитися проекту.

Перший єврейський театр виник і в Харкові, хоча перші постановки там пройшли ще в 1880-х роках, коли там гастролювала трупа Якова Адлера. Цікаво, що через мовний заборони на афішах тоді значилося, що постановки йдуть на німецькому, хоча насправді це був ідиш.

Більше двох Десятків вистав в 1915-1918 роках в Харкові поставила трупа Авраама Фішзон (1860-1922), видатного діяча в історії єврейського театру. Разом з Авраамом Гольдфаденом він став одним з співзасновників першого професійного єврейського театру в Яссах.

Фішзон народився в Бердичеві і вже з дитинства зайнявся артистичною діяльністю – був солістом в місцевій синагозі. Пізніше він гастролював по містечках Житомирщини, Поділля та Буковини з створеної ним невеликою трупою. У 1876-му під час гастролей він познайомився з Гольдфаденом.

У 1908 р, незважаючи на пом’якшення дискримінаційних законів після подій 1905 р Фішзон не вдалося домовитися з урядником, після чого він навідріз відмовився грати на німецькому і скасував виставу.

У Харкові перший професійний єврейський театр – «Унзер Вінкл» ( «Наш Куточок») – був організований в 1918 р Виниклий як аматорський він став професійним завдяки великому успіху у глядачів. “Унзер Вінкл” давав вистави на соціально-побутові теми в приміщенні Катеринославського театру (нині Театр юного глядача).

«Унзер Вінкл» славився постановками класичних творів європейської драматургії, як, наприклад, «Витівки Скапена» Мольєра. У п’єсі Осипа Димова (справжнє ім’я Йосип Перельман) «Дер ейбігер Вандерер» ( «Вічний мандрівник»), написаної в 1912 р, йдеться про виселення євреїв з прикордонної смуги в Галичині австро-угорською владою. Вперше цю п’єсу поставили російською мовою навесні 1913 року в Петербурзі. П’єса мала величезний успіх, і незабаром її перевели на ідиш та іврит.

Однак, через рік «Унзер Вінкл» розпався. У 1919 р частина трупи перебралася до Вітебська, а потім до Мінська на чолі з Мойше-Арном Рафальським де незабаром стали ядром Білоруського державного єврейського театру. Інша частина переїхала до Києва.

Навесні 1919 р за сприяння Культур-Ліги, активної участі українського режисера Леся Курбаса та комісара київських театрів Костянтина Марджанішвілі (надалі основоположника грузинського театру) в Києві була спроба організувати Державний єврейський художній театр. Велика частина артистів була вихідцями з харківського «Унзер Вінкля», тому новий театр отримав назву Перший державний єврейський театр “Унзер Вінкл”. Було дано кілька вистав, але фронт дійшов до Києва, і театр припинив своє існування.

У 1915-1917 роках видатний український театральний діяч Семен Семдор (Гольдштейн), який працював в українському театрі Катеринославі (нині м Дніпро), разом з Лесем Курбасом став одним із творців Молодого українського театру.

Семен Семдор народився в родині шевця в м.Сміла Черкаської області, але не захотів бути шевцем і втік з дому, приєднавшись до української театральної трупи. Почавши хлопчиком на побігеньках, незабаром він став отримувати маленькі ролі з короткими репліками. В результаті Семдор став одним з кращих українських акторів і режисерів.

В кінці 1919 р Семен Семдор організував Театр-студію «Онхейб» ( «Початок»), навколо якої об’єдналася київська театральна молодь, яка воліла естетику модного тоді символічного експресіонізму. Репертуар «Онхейба» складався з п’єс Леоніда Андрєєва, Шолома Аша, Іцхака Лейбуша Переца та ін.

В рамках загальносоюзної програми з навчання національних кадрів для театрів республік СРСР в 1922 р Народний комісаріат освіти України відправив акторів «Онхейба» на навчання до Державного інституту театрального мистецтва (ГИТИС) в Москву. Навчання вели такі авторитети як Всеволод Мейєрхольд, Костянтин Станіславський, Євген Вахтангов і ін.

Після завершення навчання єврейських випускників ГІТІСу направили до Харкова – столицю Радянської України на той час, – де 1925 року вони організували Харківський Державний єврейський театр (Харківський ГОСЕТ).

Неважко здогадатися, що підтримка радянського єврейського театру супроводжувалася цензурою. Ще в 1925 р був опублікований «Перелік п’єс єврейського репертуару, що не дозволених до постановки». Тоді ж припинила роботу і Культур-Ліга.

У 1918 р в Києві був організований театр «Кунст Вінкл» ( «Куточок Мистецтв»), більшість вистав якого продовжували традиції традиційного єврейського театру. Можливо тому в 1928 р «Кунст Вінкл» був закритий через невідповідність його репертуару «лінії партії».

У 1930 р в Києві на базі кращих артистів раніше закритого “Кунст-Вінкль” був організований Київський ГОСЕТ. У 1930 р сюди прийшов новий головний режисер Борис Вершилов з МХАТу. Художнім керівником нового театру став Захарій Вин.

У 1934 р, після перенесення столиці з Харкова до Києва, театр об’єднався з Харківським ГОСЕТ. На сцені театру блищали Поліна Померанц, Дмитро Жаботинський, Ада сонце, Лазар Калманович, Семен Бідер і інші. Репертуар включав в себе єврейську класику, в т.ч. твори Шолом-Алейхема. У ці роки театр отримав статус всеукраїнського.

Об’єднаний ГОСЕТ в своїй творчості дещо відійшов від просування лінії партії в широкі єврейські маси, і повернувся до класики. Уже в театральному сезоні 1935-1936 рр. театр ставить “Уріеля Акоста” Карла Гуцкова, “Мірела Ефрос” Якова Гордина. Роль Мірелою блискуче виконала Народна артистка УРСР Ада сонце.

У 1937 р київський ГОСЕТ накрила хвиля репресій. Одним з перших заарештували Олександра Гранаха – провідного актора театру і німецького політичного емігранта. Але Гран був помітною фігурою в міжнародному антифашистському русі і його невдовзі випустили. Іншим акторам пощастило менше.

У унаприкінці 1939 р діяльність театру ретельно перевіряла урядова комісія: ідеологічну витриманість репертуару, лояльність акторів, господарську діяльність.

На початку 2-ї Світової війни в СРСР трупа була евакуйована в Казахстан. В зруйнований Київ вони повернулися в 1944 р, але стару будівлю театру було зруйновано, а нове не давали. Тимчасово Київський ГОСЕТ розташувався в Чернівцях, як виявилося, надовго. До Києва театр так і не повернувся.

У 1940 р Київський ГОСЕТ очолив артист і режисер Мойсей Гольдблат, який почав театральну діяльність ще до революції як актор бродячих труп. Першої київської постановкою Мойсея Гольдблата стала трагедія Самуїла Галкіна “Бар-Кохба”, що розповідає про боротьбу жителів Іудеї проти римських поневолювачів. Пізніше він зібрав циганську студію, стала ядром знаменитого театру “Ромен”.

У 1944 р Київський ГОСЕТ повернувся в рідне місто, і незабаром дав прем’єру героїчної драми в трьох актах “Їх леб” ( “Я живу”) Михайла Пінчевского. Постановка, яка показувала боротьбу єврейського народу з гітлерівцями, добре прийняли глядачі і влада, а трупа удостоїлася офіційної урядової подяки. Але в 1946 р спектакль “Я живу” звинуватили в “національної обмеженості”, а потім перевели в розряд “не рекомендовані” і зняли з репертуару.

У 1945 р Київський ГОСЕТ відзначив свій 20-річний ювілей, на честь чого йому присвоїли ім’я Шолом-Алейхема. Потім театр «тимчасово» перевели до Чернівців. У столиці Буковини організувався Всеукраїнський Чернівецький державний єврейський театр. У його трупу крім киян увійшли артисти з єврейських театрів Харкова та Одеси.

У перші повоєнні роки в Чернівцях поставили «Тев’є дер мілхікер» ( «Тев’є-молочник») і «Блондзенде штерн» ( «Блукаючі зірки») Шолом-Алейхема, «Ді Кішефмахерн» ( «Чаклунка») Мойше Фінкеля, «Гершеле Гершеле Острополер» та інші.

У 1949 р Київський ГОСЕТ позбавили державної Дотації, прирікаючи на повільне згасання. Взимку 1950 вийшла постанова про закриття Державного єврейського театру «в зв’язку з нерентабельністю».

Крім Київського і Харківського ГОСЕТ на початку 1930-х років в УРСР були організовані ще кілька єврейських державних театрів, зокрема, в Житомирі, Дніпрі та Одесі.

«Радянські» театри на приєднаних землях створювалися на основі вже існуючих там раніше. Радянська влада пильно стежила за Ідеологією театрів, тому всі трупи там поповнювалися лояльними радянськими артистами. Наприклад, Львівську трупу поповнили акторами з закритого напередодні Дніпропетровського єврейського театру.

У 1939-1940 роках, після включення Буковини та Західної України до складу УРСР, державні єврейські театри були створені в Чернівцях і Львові. Крім того, в цих містах вже були єврейські театри. Наприклад, у Львові до 1939 року був десяток театрів і студій, найбільшим з яких був «Колізей».

Будівля для «Колізею» було перебудовано та реконструйовано на початку 20 ст. Над будівлею театру працювали відомі архітектори Ален Лагош, Артур Шлейн, Едвард Скавінскі і Михайло Фехтер. Театр вміщував тисячі п’ятьдесят-чотири глядачів.

На початок 2-ї Світової війни в СРСР львівська трупа була на гастролях в Рівному, звідки її евакуювали до Киргизії. Більшість залишилися у Львові артистів окупацію не пережили.

Після війни радянський уряд вирішив зайнятися «Єврейським питанням». 20 листопада 1948 Політбюро ЦК ВКП (б) і Рада міністрів СРСР прийняли рішення «Про Єврейському антифашистському комітеті», звинувачуючи його як «центр антирадянської пропаганди і гніздо шпигунства». Тоді були закриті єврейські видавництва і газети, і багато єврейських діячів були заарештовані.

29 січня 1949 г. почалася загальносоюзна кампанія проти “безрідних космополітів” з редакційної статті «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», яку правил особисто Сталін, в газеті «Правда».

Антиєврейська кампанія не могла залишити поза увагою театр в Чернівцях. У 1949 р його позбавили держдотації, і він спробував вижити за рахунок зборів. Артисти працювали не покладаючи рук. У 1949 р театр поставив вдвічі більше прем’єр, ніж в попередньому році. Але це не допомогло. У лютому 1950 р театр закрили, нібито через нерентабельність У 1950 р Були закриті всі єврейські театри в СРСР.

Після 1950 року в СРСР стаціонарні єврейські театри перестали існувати, будь-які розмови на тему їх відродження жорстко припинялися КДБ. Єврейські театральні трупи подекуди в СРСР почали з’являтися тільки з початком перебудови і гласності.

© Times of Ukraine

Leave a Reply