«Мистецтво – це не те, що ми бачимо, а лише те, що ми маємо у собі», – казав Олександр Архипенко, талановитий український скульптор.
Олександр Архипенко радикально змінив розуміння скульптури своїм баченням моделювання простору, поєднуючи живопис зі скульптурою. Він застосовував вигнуті площини з використанням нових у скульптурі матеріалів – скла, металу, пластмаси. Він першим став експериментувати з ідеєю динамічного простору. Його простір переважав над матерією.
Олександр Архипенко (1887-1964) – українсько-американський скульптор, чиї роботи були переважно кубістськими, фігуративними, з акцентом на жіночі фігури. Роботи Архипенка відрізняються спрощенням форм та включенням порожніх просторів до складу скульптурних фігур.
Олександр Архипенко створив власну неповторну художню форму – так званий скульптурний живопис, який ламає класичні уявлення про скульптуру. Він не визнавав мармур, бронзу та гіпс як звичні у скульптурі матеріали. Його цікавили метал та скло.
Олександр Архипенко народився у Києві у 1887 році в родині інженера-винахідника, співробітника Київського університету, завідувача фізичних лабораторій. У дитинстві Олександр багато часу проводив в університеті, де його батько завідував лабораторіями та фізичними кабінетами університету. Від батька інженера Олександр успадкував конструктивне мислення.
Дід Олександра Архипенка був художником-іконописцем. Ще підлітком, Олександр захопився копіюванням малюнків Мікеланджело.
У своїх спогадах Архипенко описував свої юні роки у Києві. Дорогою до школи він проходив повз величезну давню кам’яну скульптуру богині Землі – Нани. Стародавні скульптури стали для Олександра джерелом натхнення. Прообрази стародавніх форм проглядаються у його ранніх творах – масивних із гіпертрофованими формами. Пізніше Архипенко відкриє для себе безліч схожих скульптурних монолітних «богинь» зі спрощеними формами в паризькому етнографічному музеї.
З самого дитинства Олександр почав виявляти художню допитливість. У своїх спогадах він писав: «Мої батьки купили дві вази для квітів. У мене ні з того, ні з цього виникло бажання присунути їх ближче одну до одної. І що я побачив? Нематеріальну прозору третю вазу, утворену простором між двома справжніми… Тільки через багато років і після численних дослідів у всіх їхніх різновидах я по-справжньому усвідомив це і був просто в захваті».
Так, у Олександра Архипенка виникла теорія «порожнього простору, що символізує неіснуючий предмет» – його головна скульптурна знахідка. Він розумів неіснуючу форму не як порожнечу, бо як символ форми, що бракує, яка не може матеріалізуватися.
Він провчився два класи у реальному училищі Валькера. А творчою альма-матер для Олександра стала Київська художня школа, до якої він вступив у 1902 році, але був виключений у 1905-му за участь у студентських страйках. Проте вже у 1906 році у Києві разом із Олександром Богомазовим він організував першу виставку своїх творів.
У 1909 році він опинився в Парижі, де захоплено став активним учасником наднаціонального художнього простору. Він оселився в «колонії митців» «Вулик» (La Ruche), якийсь час навчався у Школі витончених мистецтв, разом із Модільяні вивчав скульптуру Стародавнього Єгипту, Ассирії, Центральної Америки та Африки.
У 1910 році разом з Олександрою Екстер, Казимиром Малевичем, Пабло Пікассо та іншими Архипенко виставлявся в Салоні Незалежних у Парижі, брав участь у виставках у Гаазі та Берліні. У тому ж році разом із групою митців та скульпторів-кубістів відкрив майстерню на Монпарнасі, а у 1912 році – власну художню школу там же в Парижі, де розробляв нові елементи моделювання простору, поглиблені форми та прозорість.
Також у 1912 році відбулася його перша персональна виставка у Хагені, Німеччина. Потім були виставки його робіт в Італії, Швеції, Німеччині та Чехії. У 1914 році він переїхав до Ніцци.
У 1921 році Олександр Архипенко оселився в Берліні, де також відкрив власну художню школу. І вже 1922 року в Берліні відбулася його перша виставка у знаменитій галереї «Ван Дімен» на бульварі Унтер ден Лінден, 41. Галерея належала Якобу та Розі Оппенхеймер, нею керували Едуард Плітцш та Курт Бенедикт.
Роботи майстра помітили у Німеччині, він зустрів там найпозитивніший прийом та брав участь у цілій низці виставок, серед яких слід відзначити велику ретроспективну експозицію в Потсдамі у 1921 році.
Також у 1921 році виставка робіт Архипенка відбулася у Музеї сучасного мистецтва у Нью-Йорку.
На той час Олександр Архипенко став визнаним скульптором. З 1920 по 1923 роки відбулося понад 25 виставок його робіт.
У 1922 році на виставці мистецтва у Берліні він представив свої роботи разом із земляками з України. Того ж року Архипенко захопився ідеєю створення «механічної картинки», на якій малюнок оживав та рухався. Ця ідея спала йому на думку коли він спостерігав за гілками дерев, які ворушилися на вітрі. Після багатьох експериментів йому вдалося втілити свій задум.
У 1925 році Архипенко подав заявку на патент на винахід «методу оформлення змінних зображень». В описі патенту було зазначено, що новий спосіб отримання змінних зображень дає можливість використовувати ілюстрації та тексти з динамічним ефектом на плоскій поверхні. Патент на цей винахід він отримав у 1927 році.
Ще один патент Олександр Архипенко отримав на апарат для демонстрації нового виду образотворчого мистецтва, відомого як «архіпентура». «Це машина, що рухає замальований предмет аналогічно сповільненої зйомки в кіно … Це нова форма мистецтва, яка використовує час і простір», – стверджував він, представляючи винахід.
Пристрій складався з великої шухляди з вбудованою рухомою рамою, до якої кріпилося більше сотні вузьких смуг з металу та оргскла з нанесеними на них фрагментами живопису. За допомогою електромотора лінії рухалися і робили рухомим зображення. У 1928 році він отримав патент на цей винахід і продемонстрував його на виставці у Нью-Йорку. Демонстрація «архіпентури» захопила всіх. І в наш час модернізований винахід Архипенка використовують у рекламі у всьому світі.
У 1923 році разом зі своєю першою дружиною Ангелікою Шмітц Олександр Архипенко переїхав до США. Вони оселилися у Нью-Йорку. Вже 1924 року відбулася його персональна виставка у галереї «Кінгор». Організатором виставки було “Анонімне товаривство” (“Сосьєте анонім”), засновниками якого були Кетрін Дрейєр, Марсель Дюшан та Ман Рей. Вони прагнули познайомити Америку з модернізмом як художнім напрямом. Того ж року Архипенко відкрив у Нью-Йорку власну художню школу, як раніше в Парижі та Берліні.
Роботи Архипенка відрізняють лаконічність композиції та форми та одночасно динамізм, поєднують елементи інсталяції, рельєфу та живопису. Він ввів у скульптуру поліхромію, увігнутість і отвір як елементи скульптури, що виражають, об’ємні рухливі конструкції. Одним із перших Архипенко використав експресивні можливості «нульової» наскрізної форми.
У 1933 році на міжнародній виставці «Сторіччя прогресу» в Чикаго роботи Архипенка експонувалися в українському павільйоні. Там він представив свою скульптурну серію «Ма» – жіночі постаті, як його розуміння містичного вираження жіночності, зображення символу вічної жіночності як джерела художньої інтуїції та творчого початку.
У 1936 році Олександр Архипенко взяв участь у виставці «Кубізм і абстрактне мистецтво» в Музеї сучасного мистецтва в Нью-Йорку.
З 1937 по 1947 рік Архипенко викладав у чиказькому інституті мистецтв «Новий Баухаус», який надалі став «Інститутом дизайну».
У той же період Архипенко захопився експериментами з прозорими формами із пластику та світла. Свої роботи цієї серії він охарактеризував як «світло, яке створює скульптуру».
Про це він писав: «Ця галузь художнього вираження відкриває великі та різноманітні перспективи. Вона не належить ні сьогоднішньому, ні завтрашньому мистецтву, швидше втілює позачасові духовні істини, реалізовані за допомогою нових матеріалів та світла».
Художник шукав натхнення у природі та любив спостерігати за нею. Так він вигадав спосіб роботи зі світлом. У 1947 році Архипенко запропонував так званий «світломодуляр» – скульптуру з плексигласу та світла. За допомогою винайденої ним системи напівпрозорі форми висвітлювалися зсередини так, що світло струменіло крізь прозору масу. Він також проводив експерименти зі «звуковою» скульптурою.
Архипенко називав природу найбільшим творцем. «Ця сила не задовольняється тим, що творить сама», – говорив він. – «Свою могутність вона переносить на всі живі істоти. Зі своїх творінь вона робить творців. Тварини творять інтуїтивно, ми – і це природне відмінність – свідомо».
Натуралізм був частиною творчої концепції Архипенка, але він уникав точності деталей предметів, створених природою.
«Митець має не відтворювати, а творити. Мистецтво не повинно бути імітацією вже створених богом речей», – вважає Архипенко. – «І тому помиляємось, коли думаємо, що наближаємось до природи, якщо точно відтворюємо картоплю чи оголену натуру. Відтворення ні до чого не спричиняє. Єдиний спосіб уподібнитися до природи – це винаходити. Винаходити все життя».
«Ми повинні визнати, що ідея, яка нібито зародилася в чиємусь розумі, насправді не належить тільки одній людині, тому що всі ідеї існують у вічному всесвіті, завжди, на землі, у повітрі і у воді, і в той же час належать до всього, що ще існує або може існувати в майбутньому. Щоб служити будь-якій меті… ми просто беремо та повертаємо їх в універсальний басейн», – казав Олександр Архипенко.
«Ідея використання простих форм виникла із моїх захоплень. Дуже люблю прості речі та все, що ясно і просто», – писав Архипенко. Його твори демонструють максимальну простоту та лаконічність.
Він вигадав «скульптурний живопис», створивши, по суті, перші інсталяції, а також «рухливий» живопис, прообраз сучасних рекламних щитів. Його називали представником кубізму, але сам він говорив, що поле його експериментів набагато ширше.
Архипенко писав: «Традиційно вважається, що скульптура починається там, де матеріал стосується простору. Тому простір розуміється свого роду рамкою довкола маси. Ігноруючи цю традицію, я експериментував, використовуючи зворотну ідею, і дійшов висновку, що скульптура може починатися там, де простір оточений матеріалом».
Архипенко любив жіноче тіло у своєму розумінні. Він створив безліч варіацій зображення жіночих постатей. Спочатку масивні, але поступово його жіночі постаті ставали витонченішими, з особливою чуттєвістю.
«Форма не може сприйматися за відсутності кольору», – писав Архипенко. – «Естетичне єднання форми та кольору, незалежно від ступеня складності складових цієї єдності компонентів, походить з універсальних законів гармонії, ритму та рівноваги. Я досліджую взаємозалежність між формою та кольором починаючи з 1912 року, оскільки я вважаю, що така єдність характеризує найбільші твори візуального мистецтва».
До кінця життя Олександр Архипенко продовжував навчати мистецтву у своїй студії та виступав із лекціями у коледжах та університетах Америки. Він не переставав вивчати філософію застосування нових матеріалів.
Помер Олександр Архипенко 25 лютого 1964 року у власній майстерні у Нью-Йорку.
Культурна спадщина Олександра Архипенка – це неповторний комплекс давньослов’янського символізму, фольклорних елементів та властивої художнику колористики.
У 2000 році у Вудстоку, штат Нью-Йорк, вдова художника Френсіс Архипенко-Грей заснувала «Фонд Архипенка» у художній школі, відкритій Олександром Архипенко. До завдань Фонду входить збереження творчої спадщини талановитого українського скульптора.
Rafael Litvin
© Times of Ukraine
