Борис Аронсон – відомий художник, сценограф, графік, дослідник образотворчого мистецтва.
15 жовтня 1900 (Київ) – 16 листопада 1980 (Нью-Йорк)
Борис Аронсон народився у Ніжині, Чернігівська губернія, де його батько Шломо Аронсон був місцевим рабином. В 1908 сім’я переїхала до Києва, де Шломо Аронсон отримав посаду головного рабина міста. До 12 років Борис Аронсон відвідував хедер, вдома під керівництвом батька вивчав Тору з коментарями та Гемару та навчався також у загальноосвітній школі.
Вже у дитинстві він виявив здібності до малювання та вирішив стати художником. Як він згадував пізніше, його рішення особливо зміцнилося після знайомства з живописом Моне, Сезанна, Пікассо та Матісса.
Борис Аронсон вступив до Київської художньої школи, де він навчався у 1912–1916 роках.
У ці роки Аронсон зблизився з гуртком єврейських учнів цієї школи, до якого входили Марк Епштейн, Сарра Шор, Борух Гольдфайн, Іссахар Бер Рибак, Олександр Тишлер, Соломон Нікрітін, Ісаак Пайлес, Йосип Слівняк та інші молоді художники та скульптори. Їх об’єднував інтерес до нових тенденцій у сучасному мистецтві та єврейська самосвідомість.
Під час навчання у художній школі Аронсон брав також уроки у приватній студії відомого київського художника Олександра Мурашка. Серед учнів студії були відомі згодом художники Нісон Шифрін та Ісаак Рабінович.
Художник Олександр Мурашко, який очолював студію, до того, як влаштувався в Києві, прожив кілька років у Парижі і був одним з перших імпресіоністів в Україні. Він брав участь у виставках Мюнхенського Сецесіону та своїх учнів знайомив із сучасними течіями європейського мистецтва. Атмосфера студії Мурашка була вільна від академічної рутини, чим приваблювала артистичну молодь Києва, для яких це було одним з осередків модерністської культури.
Молоді київські єврейські художники освоювали принципи та прийоми модерністського мистецтва. Важливою особливістю їхніх робіт була єврейська тема з релігійною та побутовою складовою. Єврейська тема, втілена засобами сучасних на той час течій у мистецтві (фовізм з елементами кубізму), були вільні від історизму та сентиментальної побутової оповідності, створюючи естетичну інтерпретацію як елемент нової художньої системи.
Модернізація художньої мови для вираження єврейських мотивів була продиктована новим національним світоглядом київських єврейських художників, у якому поєднувалися модернізм та єврейська тема.
При цьому своєрідність творчості єврейських художників призвела до появи власного стилю та традицій, які молоді київські художники знайшли у єврейському народному мистецтві Східної Європи.
Цьому сприяли етнографічні експедиції Семена Ан-ського у 1912-1914 роках, в ході яких була зібрана велика колекція предметів єврейського мистецтва.
Інтерес до стародавнього та народного мистецтва був природним для модерністського та авангардного художнього середовища Києва, в якому формувалися молоді єврейські художники.
В архаїчному та народному мистецтві київські єврейські модерністи знаходили першооснову, з якої вони набували свободи від стереотипів академічної школи, яка дозволяла розвиватися новому мистецтву.
Єврейські аспекти мистецької програми кола художників, до якого належав Борис Аронсон, сформувалися під впливом ідеології так званої “Київської групи” єврейських літераторів-модерністів, теоретиків нової єврейської культури – Дер Ністера, Хацкеля Добрушина, Довіда Бергельсона та Нахмена Майзіля.
Борис Аронсон був сполучною ланкою між “Київською групою” та художниками. Будинок його батька був одним із центрів єврейського суспільного та культурного життя Києва.
У Києві, як великому центрі тогочасної єврейської культури, літератори виступали в ролі ідеологів і сприяли формуванню національного художнього середовища, що генерує активну культурну діяльність.
Наприкінці 1909 року члени “Київської групи” створили у Києві видавництво “Кунст Ферлаг” (“Художнє видавництво”), яке започаткувало практичну співпрацю письменників та молодих художників.
Ця співпраця була особливо значущою в рамках київської «Культур-Ліги», яка була створена для розвитку культури мови ідиш та об’єднувала єврейських діячів культури, письменників та художників, які тоді працювали в Україні.
Художники, члени Художньої секції, працювали в різних сферах у контакті з іншими секціями “Культур-Ліги”, що, за свідченням одного з її звітів, “створювало навколо неї художню атмосферу”.
Аронсон, зокрема, був одним із організаторів “Єврейського літературно-мистецького клубу” у Києві, де художники спільно з письменниками та поетами виступали з лекціями, влаштовували публічні читання літературних творів та дискусії про природу національного мистецтва.
Роботу в «Культур-Лізі» Аронсон поєднував із заняттями у художній студії Олександри Екстер, яку вона відкрила навесні 1918 року. Серед учнів студії були інші молоді київські художники – активісти Художньої секції київської «Культур-Ліги».
Своїми театральними проектами Олександра Екстер на той час вже була однією з найвідоміших оригінальних реформаторів театрально-декораційного мистецтва у Києві.
У студії Екстер Аронсон отримав перші уроки сценографії, яка стала головною сферою його діяльності. Екстер знайомила своїх учнів із досягненнями європейського художнього авангарду та підкреслювала значення народного мистецтва як джерела модерністської творчості. Це відповідало задумам київської «Культур-Ліги».
Тим часом, початківець авангарду Аронсон сам став виступати в ролі одного з ідеологів сучасного єврейського мистецтва в рамках діяльності Художньої секції київської «Культур-Ліги».
Влітку 1919 року Аронсон разом із Рибаком опублікували у київському журналі на ідиші “Ойфганг” статтю “Шляхи єврейського живопису. Роздуми художника – своєрідний маніфест єврейського художнього авангарду. Стаття починається з промовистого гасла: “Хай живе абстрактна форма, що втілює специфічний матеріал, бо вона – національна!”
Цю “абстрактну форму” Аронсон і Рибак інтерпретують як “чисту” форму, вільну від будь-якої натуралістичності та літературності. На їхню думку, головне завдання світового мистецтва та єврейських художників полягає у виявленні цієї форми. Тим самим мала виконуватись універсальна місія міжнародного авангарду.
Духовна сутність Аронсона відображена в принципах його абстрактного живопису, міцно пов’язаного з єврейською темою. Його роботи – це його враження від довкілля. На думку Аронсона, це середовище формує культура, яка завжди є національною і диктує художнику способи національного втілення його специфічного матеріалу в чистій формі. Національна культура Аронсона – це органічне мальовниче почуття.
Аронсон вважав, що нова єврейська культура, відповідно до ідеології «Культур-Ліги», має поєднувати в собі національні та універсальні цінності. Нове єврейське мистецтво – це синтез єврейської художньої традиції та досягнень європейського авангарду.
Деякі результати пошуку неповторних єврейських форм були показані на Єврейській художній виставці, організованій Художньою секцією “Культур-Ліги”, що відбулася у Києві у лютому-березні 1920 року. Борис Аронсон виконував функції керівника Комітету виставки. На виставці він презентував дві свої графічні роботи, які, на жаль, не збереглися.
Головним джерелом єврейської графіки Аронсон вважав літери єврейського алфавіту та орнаменти старовинних єврейських книг та синагогальних предметів.
За безпосередньою участю Аронсона була зібрана колекція творів єврейського народного мистецтва для Музею пластичних мистецтв при «Культур-Лізі», у розділі “єврейські примітиви”. У зборах Музею були роботи членів Художньої секції, а також твори Пікассо, Лентулова, Екстер, Шагала, Брейгеля і навіть збори японських гравюр. Аронсон був одним із керівників Музею, відкритого у вересні 1921 року.
Разом із роботою з організації Музею Аронсон викладав у художній студії київської «Культур-Ліги».
Восени 1922 року Борис Аронсон переїхав до Берліна, де брав участь у театральних постановках Будинку мистецтв, брав уроки у відомого німецько-єврейського графіка Германа Штрука, виконав серію експресіоністських ксилографій.
У листопаді 1923 року Борис Аронсон прибув до Нью-Йорка, за його словами, «з безглуздим багажем з кількох малюнків, двох книг, пари шкарпеток, з посвідченням члена Спілки німецьких художників, переповнений емоціями, але без грошей і без знання англійської».
Нью-Йорк на той час вже був одним із найбільших центрів культури ідишу. Своє незнання англійської Аронсон компенсував володінням ідишем, який був широко поширений у місцевому єврейському художньому середовищі.
Єврейські видавництва Нью-Йорка прагнули покращити естетичну якість єврейських книг на ідиші. Це сприяло зростанню попиту на сучасний книжковий дизайн, і Аронсон виявився одним із тих, хто зміг взяти участь у створенні нової ілюстрованої єврейської книги в Америці.
У своїх ескізах для книг Аронсон використовує декоративні можливості єврейського шрифту, активно демонструючи “єврейський художній примітив”, відповідно до концепції єврейської книги, сформульованої ідеологами київської «Культур-Ліги».
Аронсон показує володіння міжнародною манерою авангардного книжкового оформлення, використовуючи елементи конструктивізму та прийоми колажу.
Театр став головною сферою творчості Аронсона в Америці. Американський театр на той час переживав період оновлення та модернізації.
Із встановленням зв’язку з Єврейським Театральним Товариством у Нью-Йорку Аронсон потрапив у середовище однодумців, які дотримувалися тих самих ідеалів нової єврейської культури та мистецтва, що й він.
Як театральний художник Борис Аронсон дебютував у середині 1920-х роках у єврейських театрах Нью-Йорку. Вже перші його роботи зробили його одним із відомих американських театральних художників.
Аронсон адаптував для єврейської сцени європейську авангардну сценографію. Його новаторське оформлення вистав стало важливою віхою в історії єврейського театру в Америці.
В 1947 році Борис Аронсон, на той час вже один з найвідоміших американських сценографів, сформулював своє художнє кредо так:
“У своїй багаторічній діяльності я пройшов різні етапи та був захоплений всілякими напрямками; але сьогодні, оглядаючись назад, я бачу в моїй роботі головний принцип – мальовничий елемент, який найбільше цікавить мене. Форма, мальовнича площина, те, як реалізована картина, займали мене більше, ніж тема, зміст, значення. Найменше мене цікавить так зване репрезентативне мистецтво, що копіює дійсність. Я намагаюся передати рух, динаміку, я хочу мальовничими засобами організувати хаотичність у нашій сучасності. Моя двоїста, начебто, внутрішньо суперечлива діяльність – як художника і театрального декоратора – сприяла гуманізації моїх театральних робіт і внесення декоративності до мого живопису”.
Про можливість застосування досягнень сучасного театру на єврейській сцені Аронсон писав:
“Цей підхід виявився перспективним для сучасного єврейського театрального костюма та розширив його горизонти. Відкидаючи і відмовляючись від окремих анекдотичних особливостей єврейського побуту, необхідно також частково відмовитися і від обожнюваного реалізму минулого. Єврейський художник почав цікавитися виключно формальними моментами, які характеризують не єврейську чисту душу, а її тлінну плоть. Не карикатура, не натуралістично-благочестиві утиски хасиду, але – гротеск його рухів”.
Свої ескізи “орієнтальних костюмів” Аронсон пояснює практичним втіленням “єврейського ритму” на сцені. На думку Аронсона, хасидський костюм є побудований на статиці, тихих моментах душевного умиротворення.
У грудні 1924 року Єврейське Театральне Товариство відкрило у Бронксі, Нью-Йорк, «Унзер театр» (“Наш театр”), у якому Аронсон став головним художником. У постановках театру Аронсон використав конструктивістські прийоми оформлення сцени, які відповідно до авангардних концепцій сценографії повинні були втілити “чисту театральність” того, що відбувається на сцені, щоб надати умовність театральної дії та звільнити його від натуралістичної життєподібності та психологізму.
Використовуючи в декораціях та костюмах різні матеріали та колір, Аронсон надає їм смислове навантаження, з їх допомогою він створює особливу атмосферу, “настрій” вистави та підкреслює характер персонажа.
Авангардна сценографія Аронсона в “Унзер Театрі” стала нововведенням для єврейського театру в Америці. Вистави мали успіх у глядачів.
Для Аронсона активність позиції художника в театрі та можливість його впливу на процес створення вистави були одними з головних принципів його роботи у театрі від самого початку та протягом усього життя.
1925 року Аронсон почав працювати в «Єврейському художньому театрі» в Нью-Йорку, який очолював Моріс Шварц. Аронсон отримав можливість проявити себе у найкращому єврейському театрі Америки.
Аронсон також пробував себе як режисер. У 1927 році в театрі «Ірвінг Плейс» він не тільки створив ескізи костюмів та декорацій, а й поставив як режисер виставу на ідиші “Трагеді фун горнішт” (“Трагедія Нічого”) за п’єсою модерністського прозаїка та поета Мойше Надіра.
Новаторський талант Аронсона вже після перших оформлених ним вистав був визнаний у мистецькому середовищі Нью-Йорка. Аронсон став одним із провідних єврейських художників. Він став членом Союзу Робочого Театру (АРТЕФ), був включений до правління Єврейського Художнього Центру в Нью-Йорку.
У грудні 1927, як свідчення визнання досягнень Аронсона, стала його персональна виставка, влаштована з ініціативи провідних американських театральних критиків у престижній галереї «Андерсон» у Нью-Йорку. Ця виставка стала важливою подією американського мистецького життя.
Протягом своєї художньої кар’єри Аронсон співпрацював із найбільшими американськими режисерами, деякі з оформлених ним вистав увійшли до “золотого фонду” американського та світового театрального мистецтва 20 століття. За свої заслуги в цій галузі він був нагороджений найпрестижнішими нагородами.
Аронсон до кінця життя залишався художником-новатором, зберігаючи своє прагнення до експериментів та художньої ексцентричності, які він спіткав ще в молодості.
Rafael Litvin
© Times of Ukraine