У попелі Другої світової війни, коли Париж оговтувався від окупації та нормування, журналістка-візіонерка на ім’я Елен Ґордон-Лазарефф (Hélène Gordon-Lazareff) заснувала журнал, який мав переосмислити жіночі медіа. Elle, заснований у 1945 році, був не лише про сукні та помаду – це була смілива декларація жіночності, розширення можливостей та сучасності.
Елен, емігрантка з російської імперії, яка стала паризькою зіркою, поєднала американський стиль з французькою елегантністю, створивши видання, яке зверталося до “сучасної працюючої жінки” та впливало на світову модну журналістику протягом десятиліть. Її історія – це історія стійкості, інновацій та безкомпромісного стилю, від втечі від революцій до створення таких зірок, як Бріжит Бардо.
Елен Ґордон народилася 21 вересня 1909 року в Ростові-на-Дону, у заможній єврейській родині. Її батько, Борис Ґордон, був тютюновим магнатом, який володів фабриками, друкарнею і навіть газетою, уособлюючи культурну еліту дореволюційного суспільства. Її мати, Єлізавета Скомаровська, та старша сестра Емілія доповнювали сімейний осередок.
Але більшовицька революція перевернула їхнє життя. Наприкінці 1917 року Ґордони втекли від хаосу, здійснивши драматичну втечу: Елен, її мати та сестра подорожували розкішним поїздом до Чорного моря, потім до Стамбула, де довге волосся юної Елен було коротко підстрижене, щоб уникнути пильної уваги більшовиків – практична зачіска, яку вона збереже на все життя.
Прибувши до Парижа на початку 1920 року, родина оселилася посеред яскравого культурного життя міста, хоча її батьки невдовзі розлучилися. Елен, яку описували як “розпещену дитину, травмовану вигнанням” та “зачаровану владою”, процвітала в навчанні. Вона навчалася у середній школі Віктора-Дюрюї, а пізніше вивчала етнологію в Сорбонні, занурившись у сюрреалістичні кола Парижа, де поети, такі як Філіп Супо, присвячували їй вірші.
У 1928 році Елен вийшла заміж за інженера-хіміка Жан-Поля Раудніца у віці 19 років. У цьому шлюбі народилася дочка Мішель Розьє (яка згодом стала відомим дизайнером), але через три роки шлюб закінчився розлученням через фінансову невідповідність розкішним смакам Елен. На початку 1930-х років Елен закінчила Інститут етнології.
Її рання кар’єра переходила від академічної діяльності до пригод. У 1935 році Елен приєдналася до етнографічної експедиції Сахара-Судан під керівництвом Марселя Ґріоля, провівши два місяці з племенем догонів в Африці, вивчаючи тотемізм та роль жінок. Цей досвід спонукав її до письменницької діяльності; після повернення вона опублікувала подорожні розповіді в газеті “Лєнтрансіжан” (L’Intransigeant).
Саме в цей період вона познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, П’єром Лазареффом, відомим редактором газети, в будинку дослідника Поля-Еміля Віктора. Втративши інтерес до наукових занять, Елен у 1930-х роках перейшла до журналістики, писала дитячі сторінки для газети “Парі-Суар” (Paris-Soir) під псевдонімом “Танте Жюльєтта” та працювала в журналі “Марі Клер” (Marie Claire). Її багатомовні навички – вільне володіння французькою, англійською та іншими мовами – зробили її природною у швидкоплинному світі медіа.
Друга світова війна спричинила чергові потрясіння. У міру просування нацистських військ Елен та П’єр, який керував газетою “Парі-Суар”, у 1940 році втекли до Нью-Йорка, щоб уникнути переслідувань – газета П’єра критикувала режим. У Нью-Йорку Елен проявила свою адаптивність. Вільно володіючи англійською мовою, вона інтегрувалася в американські журналістські кола, отримавши посади в популярних інтелектуальних журналах “Харперс Базар” (Harper’s Bazaar) та “Воґ” (Vogue), де відточила свої навички модного письма.
Пізніше вона стала головною авторкою та редакторкою жіночої сторінки газети “Нью-Йорк Таймс” (The New York Times), а П’єр працював у “Голосі Америки”. Ці роки познайомили її зі сміливим, споживчим стилем американської преси, що контрастував з європейськими воєнними режимами жорсткої економії. Елен вбирала ідеї динамічного макетування, практичні поради та вивчала зміст для розширення можливостей жінок, що виходило за рамки лише прикрас.
Подружжя повернулося до звільненого Парижа в 1944 році, сповнене свіжих поглядів. Франція відбудовувалася, і жінки щойно отримали право голосу в 1944 році. Елен побачила можливість: француженки, втомлені від нормування та застарілих довоєнних журналів, прагнули чогось яскравого та актуального.
Використовуючи медіабізнес П’єра, який заснував популярну газету “Франс-Суар” (France-Soir), Елен запустила свій жіночий журнал “Ель” (Elle) 21 листопада 1945 року. Редакція журналу була під дахом редакції “Франс-Суар” за адресою будинок №100 на вулиці Реомюр, Париж, а ранні обкладинки були зняті у Нью-Йорку з використанням запозичених французьких аксесуарів, таких як 15 шикарних капелюхів від Lilly Daché, оскільки кольорова фотографія була ще рідкістю в повоєнній Європі.
Найбільшим внеском Елен Ґордон-Лазарефф стала трансформація модних медіа з елітарного ескапізму на доступну, багатогранну платформу. Девіз Elle – “серйозність у легковажності та іронія в серйозності” – відображав її дух: мода як культурна сила, переплетена з новинами, красою, способом життя та соціальними проблемами.
Перший 24-сторінковий випуск мав сучасну обкладинку, на якій усміхнена, динамічна молода жінка тримає рудого кота – зовсім не схожа на статичні, об’єктивовані моделі у конкурентів, таких як “Воґ” чи “Марі Клер”. Видання обіцяло допомогти жінкам “добре одягатися, незважаючи на дефіцит”, а також пропонувало поєднання розваг, практичних порад та культурних коментарів, встановлюючи новий стандарт для французьких жіночих журналів.
Під керівництвом Елен з 1945 по 1972 рік журнал Elle став законодавцем моди. Вона помічала та створювала живі ікони: у 1949 році вона побачила 15-річну Бріжит Бардо на платформі поїзда, перетворивши її на молодшу модель Elle та започаткувавши її славу.
Елен підтримувала молодих дизайнерів, таких як Крістіан Діор, на чиїх примірках у 1957 році вона особисто була присутня, а на обкладинках показувала таких зірок, як Ґрейс Келлі та Мерилін Монро. У 1958 році вона співпрацювала з найбільш модним паризьким універмагом “Ґалєрі Лафайєт” (Galeries Lafayette) для створення лінії одягу під брендом Elle, демократизуючи моду. До 1960-х років Elle впливала на те, що носили жінки в Європі та США, що принесло їй премію Neiman Marcus Fashion Award 1966 року за її глобальний вплив.
Інновації Елен виходили за рамки змісту. Elle орієнтувався на “сучасну працюючу жінку”, висвітлюючи такі теми, як поради щодо кар’єри, здоров’я та політика, поряд з модою – випереджаючи феміністичні хвилі, водночас непомітно надаючи читачам можливість зрозуміти свій стиль. Однак Елен не була феміністкою; вона не любила штани на жінках і не сприймала соціальні потрясіння 1968 року у Франції, які кинули виклик її редакційному стилю.
Елен Ґордон-Лазарефф пішла з посади головного редактора Elle у вересні 1972 року, на тлі змін у часі, але її вплив зберігся. На прохання президента Франції Жоржа Помпіду вона продовжувала отримувати повну зарплату від видавничої групи “Ашет” (Hachette) до своєї смерті 16 лютого 1988 року в Ле-Лаванду, Франція. Авторитетна газета “Лє Монд” (Le Monde) назвала її “однією з найвидатніших постатей французької преси після Визволення”.
Спадщина Елен Ґордон-Лазарефф глибока. Elle, нині міжнародний гігант з виданнями у понад 40 країнах, втілює її бачення жінок як активних, багатогранних – не лише бути декором для чоловіків. Елен революціонізувала модну журналістику, зробивши її інклюзивною та іронічною, поєднавши високий стиль з повсякденною актуальністю та проклавши шлях для таких журналів, як “Космополітен” (Cosmopolitan), та сучасних цифрових платформ. Через Elle вона надала можливості жінкам після війни, представивши динамічні зображення, які відійшли від довоєнної об’єктивації та вплинули на феміністичний дискурс.
Сьогодні, коли Elle святкує такі віхи, як церемонія вручення премії Style Awards 2025 року, дух Елен Ґордон-Лазарефф живе, нагадуючи нам, що модні медіа не є легковажними – насправді це дзеркало еволюції суспільства. У світі інфлюенсерів та алгоритмів внесок Елен Ґордон-Лазарефф залишається свідченням сили сміливого бачення однієї жінки.
© Times of U
In the ashes of World War II, as Paris was recovering from occupation and rationing, a visionary journalist named Hélène Gordon-Lazareff founded a magazine that would redefine women’s media. Founded in 1945, Elle was not just about dresses and lipstick – it was a bold declaration of femininity, empowerment and modernity.
Gordon-Lazareff, an émigré from the Russian Empire who became a Parisian star, combined American style with French elegance, creating a publication that appealed to the “modern working woman” and influenced global fashion journalism for decades. Her story is one of resilience, innovation, and uncompromising style, from fleeing revolutions to following stars like Brigitte Bardot.
Hélène Gordon-Lazareff was born on September 21, 1909, in Rostov-on-Don, into a wealthy Jewish family. Her father, Boris Gordon, was a tobacco magnate who owned factories, a printing press, and even a newspaper, personifying the cultural elite of pre-revolutionary society. Her mother, Yelizaveta Skomarovskaya, and her older sister Emily completed the family circle.
But the Bolshevik Revolution turned their lives upside down. Around the end of 1917, the Gordons escaped the chaos in a dramatic escape: Hélène, her mother and sister traveled by luxury train to the Black Sea, then to Istanbul, where young Helen’s long hair was cut short to escape the scrutiny of the Bolsheviks – a practical hairstyle that she would keep for the rest of her life.
Arriving in Paris in early 1920, the family settled into the city’s vibrant cultural life, although her parents soon divorced. Described as “a spoiled child, traumatized by exile” and “fascinated by power,” Hélène thrived academically. She attended the École Victor-Duroy and later studied ethnology at the Sorbonne, immersing herself in Paris’s surrealist circles, where poets such as Philippe Soupeau dedicated poems to her.
In the early 1930s, she graduated from the Institute of Ethnology, but before that, in 1928, she married chemical engineer Jean-Paul Raudnitz at the age of 19. This marriage produced a daughter, Michele Rozier (who later became a famous designer), but three years later the marriage ended in divorce due to financial incompatibility with Hélène’s luxurious tastes.
Hélène’s early career moved from academic pursuits to adventure. In 1935, she joined the Sahara-Sudan ethnographic expedition led by Marcel Griol, spending two months with the Dogon tribe in Africa, studying totemism and the role of women. This experience inspired her to become a writer; upon her return, she published travelogues in the journal “L’Intransigeant.”
It was during this period that she met her future husband, Pierre Lazareff, a prominent newspaper editor, at the home of researcher Paul-Émile Victor. Losing interest in academic pursuits, Hélène turned to journalism in the 1930s, writing children’s pages for “Paris-Soir” under the pseudonym “Tante Juliette” and working on Marie Claire magazine. Her multilingual skills – fluent in French, English and other languages – made her a natural in the fast-paced world of media.
World War II brought further upheaval. As the Nazis advanced, Hélène and Pierre, who ran the newspaper Paris-Soir, fled to New York in 1940 to escape persecution – Pierre’s newspaper was critical of the regime. In New York, Hélène showed her adaptability. Fluent in English, she integrated into American journalistic circles, landing positions at the popular intellectual magazines Harper’s Bazaar and Vogue, where she honed her fashion writing skills.
She later became a senior writer and editor of the women’s page at The New York Times, while Pierre worked at Voice of America. These years introduced her to the bold, consumerist style of the American press, which contrasted with the European wartime austerity regimes. Hélène absorbed ideas for dynamic layout, practical advice and studied content for women’s empowerment that went beyond mere embellishment.
The couple returned to liberated Paris in 1944, full of fresh perspectives. France was rebuilding, and women had just gained the right to vote in 1944. Hélène saw an opportunity: French women, tired of rationing and outdated pre-war magazines, were yearning for something bright and relevant.
Using Pierre’s media empire (he founded the popular newspaper France-Soir), Hélène launched her women’s magazine “Elle” on November 21, 1945. The magazine’s editorial office was under the roof of France-Soir’s editorial office at 100 Rue Réaumur, Paris, and early covers were shot in New York using borrowed French accessories, such as 15 chic hats from Lilly Daché, as color photography was still rare in post-war Europe.
Hélène Gordon-Lazareff’s greatest contribution was to transform fashion media from elitist escapism to an accessible, multifaceted platform. Elle’s motto – “seriousness in frivolity and irony in seriousness” – reflected her spirit: fashion as a cultural force intertwined with news, beauty, lifestyle and social issues.
The first 24-page issue featured a modern cover featuring a smiling, dynamic young woman in motion holding a ginger cat – a far cry from the static, objectified models of competitors such as Vogue or Marie Claire. The publication promised to help women “dress well despite their scarcity” and offered a mix of entertainment, practical advice and cultural commentary, setting a new standard for French women’s magazines.
Under Hélène’s leadership from 1945 to 1972, Elle magazine became a trendsetter. In 1946, she hired Françoise Giroux as editor-in-chief, who praised Hélène as a “brilliant young woman.” Gordon-Lazareff spotted and raised living icons: in 1949, she met a 15-year-old Brigitte Bardot on a train platform, transforming her into a junior Elle model and launching her into stardom.
Hélène supported young designers such as Christian Dior, for whom she personally attended a fitting in 1957, and featured stars such as Grace Kelly and Marilyn Monroe on the covers. In 1958, she collaborated with the most fashionable Parisian department store, Galeries Lafayette, to create a clothing line under the Elle brand, democratizing fashion. By the 1960s, Elle was influencing what women wore in Europe and the United States, earning her the 1966 Neiman Marcus Fashion Award for her global influence.
Hélène’s innovations went beyond content. Elle targeted the “modern working woman,” covering topics such as career advice, health and politics alongside couture -preempting feminist waves while subtly empowering readers. Hélène was not a feminist, however; she disliked pants on women, and faced the social upheavals of 1968, which challenged her editorial style.
Hélène Gordon-Lazareff stepped down as editor-in-chief of Elle in September 1972, amid changing times, but her influence remained. At the request of French President Georges Pompidou, she received a full salary from the Hachette Group until her death on 16 February 1988 in Le Lavandou, France. Le Monde called her “one of the most outstanding figures of the French press since the Liberation.”
Hélène Gordon-Lazareff’s legacy is profound. Elle, now an international giant with publications in over 40 countries, embodies her vision of women as active, multifaceted beings – not just decorative objects for men. She revolutionized fashion journalism, making it inclusive and ironic, combining high style with everyday relevance, and paving the way for magazines like Cosmopolitan and today’s digital platforms. Through Elle, she empowered women after the war, presenting dynamic images that broke away from pre-war objectification and influenced feminist discourse, even if unintentionally.
Today, as Elle celebrates milestones like the 2025 Style Awards, the spirit of Hélène Gordon-Lazareff lives on, reminding us that fashion media is not frivolous – in fact, it is a mirror of the evolution of society. In a world of influencers and algorithms, Hélène Gordon-Lazareff’s contributions remain a testament to the power of one woman’s bold vision.
© Times of U