Середньовічні самураї у своїй більшості були шляхетними і безстрашними бійцями, що борються проти ворогів за допомогою катан та іншої зброї.
Японською “самурай” – “людина, яка служить” (侍、さむらい).
Великий поштовх до зміцнення самурайства надав імператор Камму на початку 9 століття. Цей імператор звернувся по допомогу до існуючих регіональних кланів у війні проти айнів – ще одного народу, що жив на островах Японського архіпелагу – айнів, яких зараз залишилося лише кілька десятків тисяч.
У 10-12 століттях у процесі битв між феодалами сформувалися впливові пологи. Вони мали досить істотні військові загони, учасники яких лише номінально перебували на службі в імператора. За фактом кожен великий феодал тоді потребував добре навчених воїнів-професіоналів. Ними й стали самураї. У цей період склалися і основи неписаного самурайського кодексу «Шлях лука і скакуна», який пізніше трансформувався в чітке зведення правил «Шлях Воїна» («Бусідо»).
Остаточне формування самураїв як особливого привілейованого стану відбулося в період правління в Країні Вранішнього Сонця будинку Мінамото (1192-1333). Запанування Мінамото передувала громадянська війна між феодальними кланами. Сам хід цієї війни створив передумови появи сьоґунату – форми правління з сьоґуном (воєначальником) на чолі.
Після того, як над кланом Тайра була здобута перемога, Мінамото змусив імператора дати йому титул сьоґуна (таким чином він став першим сьоґуном), а невелике поселення рибалок Камакура він зробив власною резиденцією.
Тепер сьоґун був наймогутнішою особою в країні: самураєм найвищого рангу та головним міністром одночасно.
Офіційна влада в японській державі належала імператору, і біля двору також залишався певний вплив. Але становище двору та імператора все одно не можна було назвати чільним. Імператор постійно змушений був дотримуватися вказівок сьоґуна, інакше його змусили б зректися престолу.
Ерітомо Мінамото заснував новий орган управління Японією, названий «польовою ставкою». Як і сам сьоґун, майже всі його міністри були самураями. Через війну принципи самурайського стану поширилися попри всі сфери японського суспільства.
«Золотим століттям» самурайства був період від першого сьоґуна до громадянської війни Онін (1467-1477). З одного боку, це був досить мирний період, з іншого – кількість самураїв була порівняно невеликою, що дозволяло їм мати добрий достаток.
Потім історія Японії настав період безлічі міжусобних війн, у яких самураї брали активну участь.
У середині 16 століття імперія, що стрясається конфліктами, назавжди могла розпастись на окремі частини, але дайме (князь) з острова Хонсю Ода Нобунаґа зумів запустити процес об’єднання держави. Цей процес був тривалим, і лише 1598 року встановилося справжнє єдиновладдя. Правителем Японії став Токуґава Іеясу. Він обрав своєю резиденцією місто Едо (нинішній Токіо) і став засновником сьоґунату Токуґава, який правив понад 250 років (цю епоху називають ще епохою Едо).
З приходом до влади будинку Токуґава стан самураїв значно збільшився – чи не кожен п’ятий японець став самураєм. Внутрішні феодальні війни пішли у минуле, військові загони самураїв тим часом використовувалися, головним чином, у тому, щоб придушувати селянські повстання.
Найбільш високопоставленими та важливими самураями були так звані хатамото – безпосередні васали сьоґуна. Проте основна маса самураїв виконували обов’язки васалів дайме, і найчастіше вони мали землі, а отримували від свого пана якесь платню. При цьому вони мали досить великі привілеї.
Наприклад, законодавство Токуґава дозволяло самураю без будь-яких наслідків вбивати на місці «простолюдину», який непристойним чином веде себе.
Не всі самураї були багатими людьми. Вже при сьоґунаті Токуґава зустрічалися бідні самураї, які жили ненабагато краще за звичайних селян. І щоб прогодувати свою сім’ю, деяким із них все ж таки доводилося обробляти землю.
Виховуючи майбутніх самураїв, їм намагалися прищепити байдужість до смерті, фізичного болю та страху, культ шанобливості до старших та вірності своєму пану. Наставник і сім’я в першу чергу наголошували на становленні характеру юнака, який став на цей шлях, виробляли в ньому хоробрість, витривалість і терпіння. Характер розвивали читанням історій про подвиги героїв, які прославили себе самураїв минулого, переглядом відповідних театральних вистав.
Самураї були не лише безстрашними, а й освіченими людьми. У кодексі Бусідо, про яке вже згадувалося вище, говорилося, що воїн повинен удосконалювати себе у будь-який спосіб. І тому самураї не цуралися занять поезією, живописом та ікебаною, займалися математикою, каліграфією, проводили чайні церемонії.
Батько майбутнього воїна міг наказати синові, щоб він став сміливішим, вирушити поодинці на цвинтар або в інше «нехороше» місце. Практикувалося відвідування підлітками громадських страт, також їх відправляли на огляд тіл і голів мертвих злочинців. Причому юнак, майбутній самурай, мав залишити спеціальний знак, який доводив би, що не відлинював, а реально був тут. Нерідко майбутніх самураїв змушували виконувати важкі роботи, проводити безсонні ночі, ходити взимку босоніж тощо.
Величезне впливом геть самурайське стан надав ще й дзен-буддизм. Він прийшов з Китаю і поширився Японією наприкінці 12 століття. Самураям дзен-буддизм як релігійна течія здався дуже привабливим, оскільки він сприяв виробленню самовладання, волі та холоднокровності. У будь-якій ситуації без зайвих думок та сумнівів самурай мав іти прямо на ворога, не дивлячись назад чи вбік, щоб його знищити.
Відповідно до «Бусідо» накази свого пана самурай був зобов’язаний виконувати беззаперечно. І навіть якщо той накаже накласти на себе руки або піти загоном з десяти чоловік проти тисячної армії, це мало бути виконано. До речі, феодали часом віддавали наказ самураю йти на вірну загибель, на битву з супротивником, що перевершує за чисельністю, просто щоб позбутися його. Але не треба думати, що самураї ніколи не переходили від пана до пана. Таке траплялося нерідко під час сутичок між дрібними феодалами.
Найгірше для самурая було втратити честь і покрити себе ганьбою у битві. Про таких людей говорили, що вони не варті навіть смерті. Такий воїн блукав країною і намагався заробляти вже як звичайний найманець. Їхніми послугами в Японії користувалися, але ставилися до них з зневагою.
Однією з найбільш шокуючих речей, пов’язаних із самураями – це ритуал харакірі чи сепуку. Самурай мав накласти на себе руки, якщо виявився не здатним слідувати «Бусідо» або був полонений ворогами. І ритуал сепуку розглядався як почесний спосіб смерті. Цікаво, що складовими частинами цього ритуалу були урочисте купання, трапеза з улюбленою їжею, написання останнього вірша – танку. І поруч із самураєм, що виконує ритуал, завжди був присутній вірний товариш, який у певний момент мав відрубати йому голову, щоб припинити муки.
Протягом багатьох століть зовнішній вигляд самураїв майже не змінювався. Найчастіше самураї ходили в широких шароварах, що нагадують по крою спідницю, з пучком волосся на голові, що називається мотодорі. Для цієї зачіски лоб голився наголо, а волосся, що залишилося, заплітало у вузол і закріплювали на маківці.
Протягом довгої історії самураї користувалися різними видами зброї. Спочатку основною зброєю був тонкий короткий меч, що називається текуто. Потім самураї перейшли на вигнуті мечі, які зрештою трансформувалися у відомі сьогодні в усьому світі катани.
У кодексі «Бусідо» було сказано, що душу самуру укладено в його катані. І не дивно, що цей меч вважався найважливішим атрибутом воїна. Як правило, катани використовувалися в парі з дайсьо, короткою копією основного меча (дайсьо, до речі, мали право носити тільки самураї – це був елемент статусу).
Крім мечів, використовувалися самураями і луки, оскільки з розвитком військової справи особиста хоробрість, вміння боротися з ворогом у ближньому бою стали значно менше. А коли в 16 столітті з’явився порох, луки поступилися місцем вогнепальній зброї та гарматам. Наприклад, популярними в епоху Едо були кремнієві рушниці, звані танегасіма.
На полі бою самураї одягалися у спеціальні обладунки – у броню. Ця броня була розкішно прикрашена, виглядала дещо безглуздо, але при цьому кожна її частина мала свою конкретну функцію. Обладунки були одночасно міцними та гнучкими, що дозволяло їх власнику вільно рухатися на полі бою. Броня виготовлялася з металевих пластин, пов’язаних між собою шкіряними та шовковими шнурками. Руки були захищені плечовими щитами прямокутної форми та броньованими рукавами. Іноді на праву руку такий рукав не одягали, щоб битися було легше.
Невід’ємним елементом броні був шолом Кабуто. Його чашоподібна частина була виготовлена з металевих пластин, з’єднаних заклепками. Цікавою особливістю цього шолома є наявність підшоломника для захисту шиї власника від можливих ударів мечів та стріл. Разом із шоломами самураї часом одягали і похмурі маски Менгу – для залякування противника.
Початок розпаду стану самураїв пов’язані з тим, що дайме перестали потребувати великих особистих загонах воїнів, як це було період феодальної роздробленості. В результаті багато самураїв залишилися не при справах, перетворилися на ронінів (самураїв без пана) або ніндзя – таємних вбивць-найманців.
До середини 18 століття процес згасання самурайського стану самураїв став ще швидше. Розвиток мануфактур і посилення позицій буржуазії призвели до поступового виродження (насамперед економічного) самурайства. Дедалі більше самураїв потрапляло у борги до лихварів. Багато воїнів змінили кваліфікацію і перетворилися на звичайних торговців і землеробів. Крім того, самураї ставали учасниками та організаторами різноманітних шкіл військових мистецтв, чайної церемонії, гравюри, філософії дзен, красного письменства – так висловлювався загострений потяг цих людей до традиційної японської культури.
Після буржуазної революції Мейдзі (1867-1868) самураїв, як і інші феодальні стани, офіційно скасували, проте ще якийсь час вони зберігали своє привілейоване становище.
Самураї, які ще за Токуґава фактично володіли землею, після аграрних реформ 1872-1873 рр., юридично закріпили свої права на неї. Колишніми самураями поповнювалися ряди чиновників, офіцерів армії та флоту тощо.
У 1876 року у Японії вийшов «Указ про заборону мечів». У ньому прямо заборонялося носіння традиційної холодної зброї, і це зрештою «добило» самураїв і вони залишилися в історії.
© Times of Ukraine
. . . .
Средневековые самураи в своём большинстве были благородными и бесстрашными бойцами, сражающимся против врагов с помощью катан и другого оружия.
По-японски “самурай” – “человек, который служит” (侍、さむらい).
Большой толчок к укреплению самурайства дал император Камму в начале 9 века. Этот император обратился за помощью к существующим региональным кланам в войне против айнов – ещё одного народа, который жил на островах Японского архипелага. Айнов, которых сейчас осталось всего несколько десятков тысяч.
В 10-12 веках в процессе битв между феодалами сформировались влиятельные роды. Они имели свои достаточно существенные военные отряды, участники которых лишь номинально состояли на службе у императора. По факту каждый крупный феодал тогда нуждался в хорошо обученных воинах-профессионалах. Ими и стали самураи. В этот период сложились и основы неписаного самурайского кодекса «Путь лука и скакуна», позднее трансформировавшегося в чёткий свод правил «Путь Воина» («Бусидо»).
Окончательное формирование самураев как особого привилегированного сословия произошло в период правления в Стране Восходящего Солнца дома Минамото (1192-1333). Воцарению Минамото предшествовала гражданская война между феодальными кланами. Сам ход этой войны создал предпосылки для появления сёгуната – формы правления с сёгуном (военачальником) во главе.
После того, как над кланом Тайра была одержана победа, Минамото вынудил императора дать ему титул сёгуна (таким образом он стал первым сёгуном), а небольшое поселение рыбаков Камакура он сделал собственной резиденцией.
Теперь сёгун был самым могущественным лицом в стране: самураем самого высшего ранга и главным министром одновременно.
Официальная власть в японском государстве принадлежала императору, и у двора тоже оставалось некоторое влияние. Но положение двора и императора всё равно нельзя было назвать главенствующим. Император постоянно вынужден был следовать указаниям сёгуна, в противном случае его заставили бы отречься от престола.
Ёритомо Минамото учредил новый орган управления Японией, названный «полевой ставкой». Как и сам сёгун, почти все его министры были самураями. В результате принципы самурайского сословия распространились во все сферы японского общества.
«Золотым веком» самурайства был период от первого сёгуна до гражданской войны Онин (1467-1477). С одной стороны, это был достаточно мирный период, с другой – количество самураев было сравнительно небольшим, что позволяло им иметь хороший достаток.
Потом в истории Японии настал период множества междоусобных войн, в которых самураи принимали активное участие.
В середине 16 века империя, сотрясаемая конфликтами, навсегда могла распасться на отдельные части, но даймё (князь) с острова Хонсю Ода Нобунага сумел запустить процесс объединения государства. Этот процесс был долгим, и только в 1598 году установилось истинное единовластие. Правителем Японии стал Токугава Иэясу. Он избрал своей резиденцией город Эдо (нынешний Токио) и стал основателем сёгуната Токугава, который правил более 250 лет (эту эпоху называют ещё эпохой Эдо).
С приходом к власти дома Токугава сословие самураев значительно увеличилось – чуть ли не каждый пятый японец стал самураем. Внутренние феодальные войны ушли в прошлое, военные отряды самураев в это время использовались, главным образом, для того, чтобы подавлять крестьянские восстания.
Самыми высокопоставленными и важными самураями были так называемые хатамото – непосредственные вассалы сёгуна. Однако основная масса самураев выполняли обязанности вассалов даймё, и чаще всего они не имели земли, а получали от своего господина некое жалование. При этом у них были достаточно большие привилегии.
Например, законодательство Токугава разрешало самураю без каких-либо последствий убивать на месте «простолюдина», который неприличным образом ведёт себя.
Не все самураи были богатыми людьми. Уже при сёгунате Токугава встречались бедные самураи, которые жили ненамного лучше обычных крестьян. И чтобы прокормить свою семью, некоторым из них всё же приходилось возделывать землю.
Воспитывая будущих самураев, им пытались привить безразличие к смерти, физической боли и страху, культ почтительности к старшим и верности своему господину. Наставник и семья в первую очередь делали упор на становлении характера юноши, вставшего на этот путь, вырабатывали в нём храбрость, выносливость и терпение. Характер развивали чтением историй о подвигах героев, прославивших себя самураев прошлого, просмотром соответствующих театральных постановок.
Самураи были не только бесстрашными, но и образованными людьми. В кодексе Бусидо, о котором уже упоминалось выше, говорилось, что воин должен совершенствовать себя любыми способами. И поэтому самураи не чурались занятий поэзией, живописью и икебаной, занимались математикой, каллиграфией, проводили чайные церемонии.
Отец будущего воина мог приказать сыну, чтобы он стал смелее, отправиться в одиночку на кладбище или в другое «нехорошее» место. Практиковалось посещение подростками публичных казней, также их отправляли на осмотр тел и голов мёртвых преступников. Причём юноша, будущий самурай, обязан был оставить специальный знак, который доказывал бы, что он не отлынивал, а реально был здесь. Нередко будущих самураев заставляли выполнять тяжёлые работы, проводить бессонные ночи, ходить зимой босиком и т. д.
Огромное влияние на самурайское сословие оказал ещё и дзен-буддизм. Он пришёл из Китая и распространился по Японии в конце 12 века. Самураям дзен-буддизм как религиозное течение показался очень привлекательным, так как он способствовал выработке самообладания, воли и хладнокровия. В любой ситуации без лишних мыслей и сомнений самурай должен был идти прямо на врага, не смотря назад или в сторону, чтобы его уничтожить.
Согласно «Бусидо» приказы своего господина самурай был обязан выполнять беспрекословно. И даже если тот прикажет покончить с собой либо пойти отрядом из десяти человек против тысячной армии, это должно было быть выполнено. Кстати, феодалы порой отдавали приказ самураю идти на верную гибель, на битву с превосходящим по численности противником, просто чтобы избавиться от него. Но не надо думать, что самураи никогда не переходили от господина к господину. Такое случалось нередко в ходе стычек между мелкими феодалами.
Хуже всего для самурая было потерять честь и покрыть себя позором в битве. О подобных людях говорили, что они не достойны даже смерти. Такой воин скитался по стране и пытался зарабатывать уже как обыкновенный наёмник. Их услугами в Японии пользовались, но относились к ним с пренебрежением.
Одной из самых шокирующих вещей, связанных с самураями – это ритуал харакири или сэппуку. Самурай должен был покончить с собой, если оказался не способен следовать «Бусидо» или был пленён врагами. И ритуал сэппуку рассматривался как почётный способ смерти. Интересно, что составными частями этого ритуала были торжественное купание, трапеза с самой любимой едой, написание последнего стихотворения – танку. И рядом с самураем, выполняющим ритуал, всегда присутствовал верный товарищ, который в определённый момент должен был отрубить ему голову, дабы прекратить мучения.
На протяжении многих столетий внешний вид самураев почти не менялся. Чаще всего самураи ходили в широких шароварах, напоминающих по крою юбку, с пучком волос на голове, называемым мотодори. Для данной причёски лоб брился наголо, а оставшиеся волосы заплетали в узел и закрепляли на макушке.
На протяжении долгой истории самураи пользовались разными видами оружия. Первоначально основным оружием был тонкий короткий меч, называющийся тёкуто. Потом самураи перешли на изогнутые мечи, которые в итоге трансформировались в известные сегодня во всём мире катаны.
В кодексе «Бусидо» было сказано, что душа самурая заключена в его катане. И не удивительно, что этот меч считался важнейшим атрибутом воина. Как правило, катаны использовались в паре с дайсё, короткой копией основного меча (дайсё, кстати, имели право носить только самураи – это был элемент статуса).
Помимо мечей, использовались самураями и луки, поскольку с развитием военного дела личная храбрость, умение сражаться с врагом в ближнем бою, стали значить гораздо меньше. А когда в 16 веке появился порох, луки уступили место огнестрельному оружию и пушкам. Например, популярны в эпоху Эдо были кремниевые ружья, называемые танэгасима.
На поле боя самураи облачались в специальные доспехи – в броню. Эта броня была роскошно украшена, выглядела несколько нелепо, но при этом каждая её часть имела свою конкретную функцию. Доспехи была одновременно прочными и гибкими, что позволяло их владельцу свободно двигаться на поле боя. Броня изготавливалась из металлических пластин, связанных между собой кожаными и шёлковыми шнурками. Руки были защищены наплечными щитами прямоугольной формы и бронированными рукавами. Иногда на правую руку такой рукав не надевали, чтобы сражаться было легче.
Неотъемлемым элементом брони был шлем Кабуто. Его чашевидная часть была сделана из металлических пластин, соединённых заклёпками. Интересной особенностью этого шлема является наличие подшлемника для защиты шеи владельца от возможных ударов мечей и стрел. Вместе со шлемами самураи порой надевали и мрачные маски Менгу – для устрашения противника.
Начало распада сословия самураев связано с тем, что даймё перестали нуждаться в больших личных отрядах воинов, как это было в период феодальной раздробленности. В результате многие самураи остались не у дел, превратились в ронинов (самураев без господина) или ниндзя – тайных убийц-наёмников.
К середине 18 века процесс угасания самурайского сословия самураев стал идти ещё быстрее. Развитие мануфактур и усиление позиций буржуазии привели к постепенному вырождению (прежде всего экономическому) самурайства. Всё больше и больше самураев попадало в долги к ростовщикам. Многие из воинов сменили квалификацию и превратились в обыкновенных торговцев и земледельцев. Кроме того, самураи становились участниками и организаторами разнообразных школ воинских искусств, чайной церемонии, гравюры, философии дзэн, изящной словесности – так выражалась обострённая тяга этих людей к традиционной японской культуре.
После буржуазной революции Мэйдзи (1867-1868) самураев, как и другие феодальные сословия, официально упразднили, однако ещё какое-то время они сохраняли своё привилегированное положение.
Самураи, которые ещё при Токугава фактически владели землёй, после аграрных реформ 1872-1873 гг., юридическим закрепили свои права на неё. Бывшими самураями пополнялись ряды чиновников, офицеров армии и флота и т.д.
В 1876 году в Японии вышел «Указ о запрете мечей». В нём прямо запрещалось ношение традиционного холодного оружия, и это в конечном счёте «добило» самураев и они остались в истории.
© Times of Ukraine
. . . .
Medieval samurai for the most part were noble and fearless fighters, fighting against enemies with the help of katanas and other weapons.
In Japanese, “samurai” means “a person who serves” (侍、さむらい).
Emperor Kammu gave a big impetus to strengthening the samurai at the beginning of the 9th century. This emperor turned to existing regional clans for help in a war against the Ainu, another people who lived on the islands of the Japanese archipelago. The Ainu, of whom there are now only a few tens of thousands left.
In the 10th-12th centuries, in the process of battles between feudal lords, influential families were formed. They had their own fairly substantial military detachments, the members of which were only nominally in the service of the emperor. In fact, every major feudal lord then needed well-trained professional warriors. They became the samurai. During this period, the foundations of the unwritten samurai code “The Way of the Bow and the Horse” were formed, which was later transformed into a clear set of rules “The Way of the Warrior” (“Bushido”).
The final formation of the samurai as a special privileged class occurred during the reign of the Minamoto house in the Land of the Rising Sun (1192-1333). The accession of Minamoto was preceded by a civil war between feudal clans. The very course of this war created the preconditions for the emergence of the shogunate – a form of government with a shogun (military leader) at the head.
After the Taira clan was defeated, Minamoto forced the emperor to give him the title of shogun (thus becoming the first shogun), and he made the small fishing settlement of Kamakura his own residence.
Now the shogun was the most powerful person in the country: the highest-ranking samurai and the chief minister at the same time.
Official power in the Japanese state belonged to the emperor, and the court also retained some influence. But the position of the court and the emperor still could not be called dominant. The emperor was constantly forced to follow the instructions of the shogun, otherwise he would be forced to abdicate.
Yoritomo Minamoto established a new governing body for Japan, called the “field headquarters”. Like the shogun himself, almost all of his ministers were samurai. As a result, the principles of the samurai class spread to all areas of Japanese society.
The “golden age” of samurai was the period from the first shogun to the Onin Civil War (1467-1477). On the one hand, it was a fairly peaceful period, on the other, the number of samurai was relatively small, which allowed them to have good income.
Then in the history of Japan there came a period of many internecine wars, in which samurai took an active part.
In the mid-16th century, the empire, shaken by conflicts, could have fallen apart forever into separate parts, but the daimyo (prince) from the island of Honshu, Oda Nobunaga, managed to start the process of unifying the state. This process was long, and only in 1598 was true autocracy established. Tokugawa Ieyasu became the ruler of Japan. He chose the city of Edo (present-day Tokyo) as his residence and became the founder of the Tokugawa shogunate, which ruled for more than 250 years (this era is also called the Edo era).
With the rise of the Tokugawa house to power, the class of samurai increased significantly – almost every fifth Japanese became a samurai. Internal feudal wars were a thing of the past; samurai military units at this time were used mainly to suppress peasant uprisings.
The most senior and important samurai were the so-called hatamoto – direct vassals of the shogun. However, the bulk of the samurai performed the duties of vassals of the daimyo, and most often they did not have land, but received a certain salary from their master. At the same time, they had quite great privileges.
For example, Tokugawa legislation allowed a samurai to kill on the spot a “commoner” who behaved indecently without any consequences.
Not all samurai were rich people. Already under the Tokugawa shogunate, there were poor samurai who lived not much better than ordinary peasants. And in order to feed their families, some of them still had to cultivate the land.
When raising future samurai, they tried to instill in them indifference to death, physical pain and fear, a cult of respect for elders and loyalty to their master. The mentor and family primarily focused on developing the character of the young man who took this path, developing in him courage, endurance and patience. Character was developed by reading stories about the exploits of heroes who glorified themselves as samurai of the past, and by watching relevant theatrical productions.
Samurai were not only fearless, but also educated people. The Code of Bushido, which was already mentioned above, stated that a warrior must improve himself by any means. And therefore, the samurai did not shy away from poetry, painting and ikebana, they studied mathematics, calligraphy, and held tea ceremonies.
The father of a future warrior could order his son to become bolder and go alone to a cemetery or other “bad” place. It was common practice for teenagers to attend public executions, and they were also sent to examine the bodies and heads of dead criminals. Moreover, the young man, the future samurai, was obliged to leave a special sign that would prove that he was not shirking, but was actually here. Often, future samurai were forced to do hard work, spend sleepless nights, walk barefoot in winter, etc.
Zen Buddhism also had a huge influence on the samurai class. It came from China and spread to Japan at the end of the 12th century. Samurai found Zen Buddhism as a religious movement very attractive, as it contributed to the development of self-control, will and composure. In any situation, without unnecessary thoughts or doubts, the samurai had to go straight to the enemy, without looking back or to the side, in order to destroy him.
According to Bushido, the samurai was obliged to carry out the orders of his master unquestioningly. And even if he ordered to commit suicide or go with a detachment of ten people against an army of a thousand, this had to be carried out. By the way, the feudal lords sometimes gave the order to the samurai to go to certain death, to battle with an enemy superior in numbers, just to get rid of him. But one should not think that samurai never passed from master to master. This often happened during skirmishes between small feudal lords.
The worst thing for a samurai was to lose honor and cover himself with shame in battle. They said about such people that they were not even worthy of death. Such a warrior wandered around the country and tried to earn money like an ordinary mercenary. Their services were used in Japan, but they were treated with disdain.
One of the most shocking things associated with samurai is the ritual of hara-kiri or seppuku. A samurai had to commit suicide if he was unable to follow Bushido or was captured by his enemies. And the ritual of seppuku was considered an honorable way to die. It is interesting that the components of this ritual were a ceremonial bath, a meal with the most favorite food, and the writing of the last poem – tank. And next to the samurai performing the ritual, there was always a faithful comrade, who at a certain moment had to cut off his head in order to stop the torment.
For many centuries, the appearance of samurai remained almost unchanged. Most often, samurai wore wide trousers, reminiscent of a skirt in cut, with a bun of hair on their heads called motodori. For this hairstyle, the forehead was shaved bald, and the remaining hair was braided into a knot and secured on the top of the head.
Throughout history, samurai have used different types of weapons. Initially, the main weapon was a thin short sword called a chokuto. Then the samurai switched to curved swords, which eventually transformed into the katanas known throughout the world today.
In the Bushido code it was said that the soul of a samurai is contained in his katana. And it is not surprising that this sword was considered the most important attribute of a warrior. As a rule, katanas were used in conjunction with a daisho, a short copy of the main sword (daisho, by the way, only samurai had the right to wear – it was an element of status).
In addition to swords, samurai also used bows, since with the development of warfare, personal courage and the ability to fight the enemy in close combat began to matter much less. And when gunpowder appeared in the 16th century, bows gave way to firearms and cannons. For example, flintlock guns called tanegashima were popular in the Edo era.
On the battlefield, samurai wore special armor – armor. This armor was luxuriously decorated and looked somewhat ridiculous, but each part had its own specific function. The armor was both durable and flexible, allowing its owner to move freely on the battlefield. The armor was made of metal plates tied together with leather and silk laces. The arms were protected by rectangular shoulder shields and armored sleeves. Sometimes such a sleeve was not worn on the right hand to make fighting easier.
An integral element of the armor was Kabuto’s helmet. Its cup-shaped part was made of metal plates connected with rivets. An interesting feature of this helmet is the presence of a balaclava to protect the wearer’s neck from possible blows from swords and arrows. Along with helmets, samurai sometimes wore gloomy Mengu masks to intimidate the enemy.
The beginning of the collapse of the samurai class is due to the fact that daimyo no longer needed large personal detachments of warriors, as was the case during the period of feudal fragmentation. As a result, many samurai were left out of work and turned into ronin (samurai without a master) or ninja – secret mercenary killers.
By the middle of the 18th century, the process of extinction of the samurai class of samurai began to go even faster. The development of manufactories and the strengthening of the positions of the bourgeoisie led to the gradual degeneration (primarily economic) of samurai. More and more samurai fell into debt with moneylenders. Many of the warriors changed their qualifications and turned into ordinary traders and farmers. In addition, samurai became participants and organizers of various schools of martial arts, the tea ceremony, engraving, Zen philosophy, and belles lettres – this is how these people expressed their keen desire for traditional Japanese culture.
After the bourgeois Meiji Revolution (1867-1868), the samurai, like other feudal classes, were officially abolished, but for some time they retained their privileged position.
The samurai, who even under the Tokugawa actually owned the land, after the agrarian reforms of 1872-1873, legally secured their rights to it. Former samurai joined the ranks of officials, army and navy officers, etc.
In 1876, Japan issued the “Ordinance Banning Swords.” It directly prohibited the carrying of traditional edged weapons, and this ultimately “finished off” the samurai and they remained in history.
© Times of Ukraine