Англо-бурська війна, також відома як Південноафриканська війна або Друга англо-бурська війна (1899-1902), була конфліктом між Британською імперією та двома бурськими республіками, Південноафриканською Республікою (Трансваалем) та Оранжевою Вільною Державою, на території сучасної Південної Африки. Це була ключова подія в історії регіону, зумовлена імперськими амбіціями, економічними інтересами та культурною напруженістю.
Англо-бурська війна була пов’язана зі складним поєднанням економічних, політичних та соціальних факторів, що посилилося відкриттям величезних мінеральних багатств у Південній Африці. Бури, нащадки голландських, німецьких та французьких поселенців, створили незалежні республіки (Трансвааль та Оранжеву Вільну Державу) у середині 19 століття, щоб уникнути британського контролю в Капській колонії.
Напруженість виникла, коли Британія прагнула зміцнити своє імперське панування в Південній Африці, особливо після анексії Трансваалю в 1877 році (що змінилося Першою англо-бурською війною 1880–1881 років, яку бури перемогли).
Відкриття золота у Вітватерсранді (Трансваалі) у 1886 році перетворило регіон на економічний центр. Приплив іноземних шахтарів, здебільшого британців (бури називали їх ейтландцями), створив демографічні та політичні проблеми.
Бурський уряд на чолі з президентом Полом Крюгером запровадив високі податки для ютландців та обмежив їхні політичні права, побоюючись, що це підірве контроль бурів. Британія використала невдоволення ютландців як привід для втручання.
Британські колоніальні чиновники, зокрема Сесіл Родс (прем’єр-міністр Капської колонії) та Альфред Мілнер (верховний комісар), прагнули об’єднати Південну Африку під британським правлінням, уявляючи собі імперію «від мису до Каїра».
Невдалий рейд Джеймсона (1895–1896), підтримувана Британією спроба підбурити повстання ейтландців у Трансваалі, посилив підозри бурів та мілітаризував обидві сторони.
Бури, переважно розмовляючі африкаансом та кальвіністи, вважали себе окремою нацією з Богом даним правом на свою землю. Вони обурювалися британським культурним та політичним втручанням.
Британія представила своє втручання як захист демократії та модернізації, хоча економічний контроль над золотими копальнями був основним мотивом.
До 1899 року переговори між Британією та бурськими республіками зірвалися. Бури, побоюючись британської агресії, висунули ультиматум, вимагаючи виведення британських військ з їхніх кордонів. Коли Британія проігнорувала його, 11 жовтня 1899 року було оголошено війну.
Війна розгорталася у три основні фази: англо-бурський наступ, британський контрнаступ та тривала партизанська війна.
З жовтня 1899 року по лютий 1900 року бури швидко мобілізувалися, виставивши близько 40 000–50 000 високомобільних командос (солдат-громадян), які були вправними у кінній битві та стрільбі. Їх підтримувала сучасна європейська зброя (наприклад, німецькі гвинтівки Маузер та французька артилерія) та глибоке знання місцевості. Оранжева Вільна Держава об’єдналася з Трансваалем, створивши єдиний бурський фронт.
Бури розпочали превентивні вторгнення до Наталя та Капської колонії, що знаходилися під британським контролем, облягаючи ключові міста: Ледісміт (Натал), Кімберлі (Капська колонія, де був у пастці Сесіл Родс) та Мафекінг (під командуванням полковника Роберта Баден-Пауелла). Серед основних перемог бурів: битва при Штормберзі (10 грудня 1899 року): бурські війська відбили наступ британців; битва при Магерсфонтейні (11 грудня 1899 року): бури під командуванням генерала Піта Кронже розгромили британські війська, завдавши їм великих втрат; битва при Коленсо (15 грудня 1899 року): війська генерала Луї Боти відбили спробу британців звільнити Ледісміт. Ці поразки, що сталися протягом одного тижня («Чорний тиждень»), шокували британську громадськість та викрили непідготовленість британських військових.
Британія відправила величезні підкріплення, загальною чисельністю понад 450 000 військовослужбовців (включаючи добровольців з Канади, Австралії та Нової Зеландії), що значно перевищувало чисельність бурських сил. Головнокомандувачем був призначений генерал лорд Робертс, а його заступником — генерал лорд Кітченер.
З лютого 1900 року по вересень 1900 року лорд Робертс розпочав широкомасштабний наступ, звільняючи обложені міста: Кімберлі (15 лютого 1900 року): британська кавалерія під командуванням генерала Джона Френча прорвала облогу; Ледісміт (28 лютого 1900 року): після битви при Тугела-Хайтс британські війська зняли облогу; Мафекінг (17 травня 1900 року): його звільнення викликало широке святкування у Великій Британії; Битва при Пардеберзі (18–27 лютого 1900 року) стала великою британською перемогою, де генерал Піт Кронже здався з 4000 воїнами, послаблюючи опір бурів. Британські війська захопили Блумфонтейн (столицю Оранжевої Вільної Держави) 13 березня 1900 року та Преторію (столицю Трансваалю) 5 червня 1900 року.
До середини 1900 року Велика Британія оголосила про анексію обох бурських республік, вважаючи, що війна майже закінчилася. Бурські лідери, включаючи Луї Боту, Крістіана де Вета та Яна Смутса, відмовилися здаватися. Вони перейшли до партизанської війни, використовуючи свою мобільність для перешкоджання британським лініям постачання та форпостам.
З вересня 1900 року по травень 1902 року бурські командос, чисельність яких скоротилася до приблизно 20 000 осіб, діяли невеликими мобільними підрозділами, атакуючи залізниці, гарнізони та конвої. Такі лідери, як Крістіан де Вет, стали легендарними завдяки своїм рейдам, що втікалися з місця події, уникаючи британського полону.
Лорд Кітченер, який змінив Робертса у листопаді 1900 року, вжив жорстких заходів для придушення опору бурів. Британські війська спалили бурські ферми, знищували посіви та вбивали худобу, щоб позбавити партизанів постачання. Було знищено понад 30 000 ферм. Щоб ізолювати бурських бійців від підтримки цивільного населення, Кітченер переселив бурських жінок, дітей та африканських робітників до таборів. Умови були жахливими: недостатньо їжі, санітарії та медичного обслуговування. Приблизно 26 000 бурів (переважно жінок та дітей) та 20 000 африканців померли в цих таборах через хвороби та недоїдання. Британці побудували тисячі блокпостів, з’єднаних колючим дротом, щоб обмежити пересування бурів.
Концентраційні табори викликали обурення у всьому світі, особливо в Європі, де британські методи порівнювали зі звірствами іспанців на Кубі. Британська реформаторка Емілі Гобхаус викрила жахи таборів, що призвело до реформ у 1901 році.
До 1902 року бурські сили були виснажені, запаси постачання та моральний дух зменшувалися. Мирні переговори розпочалися у квітні 1902 року, кульмінацією яких став Верінігінзький договор (31 травня 1902 року). Договір поклав край війні, а бурські республіки визнали британський суверенітет в обмін на обіцянки подальшого самоуправління та 3 мільйони фунтів стерлінгів на відбудову.
Основними битвами та кампаніями були: Битва на пагорбі Талана (20 жовтня 1899 р.): перша велика битва в Наталі; британська тактична перемога, але стратегічний відступ; Облога Ледісміта (листопад 1899 р. – лютий 1900 р.): бури взяли в облогу 13 000 британських військ; полегшено через 118 днів; Битва при Магерсфонтейні (грудень 1899 р.): окопи та оборонна тактика бурів принизили британські війська; Битва при Паардеберзі (лютий 1900 р.): найбільша битва, що закінчилася капітуляцією бурів та стала поворотним моментом; Битва при Спін-Копі (січень 1900 р.): запеклі бої в Наталі; британці зазнали важких втрат, але здобули пагорб, але покинули його; Партизанські рейди (1900–1902): серед помітних дій були напади Крістіана де Вета на британські лінії постачання та рейд Яна Смутса на Капську колонію.
Англо-бурська війна мала глибокі короткострокові та довгострокові наслідки для Південної Африки та за її межами.
Бурські республіки були анексовані як британські колонії (Трансвааль та колонія річки Помаранчева). До 1910 року вони об’єднали Капську республіку та Наталь, утворивши Південно-Африканський Союз, самоврядний домініон під британським наглядом.
Війна закріпила британський імперський контроль, але посіяла насіння для африканерського націоналізму, який згодом підживлював політику апартеїду.
Приблизно 22 000 британських солдатів загинули (переважно від хвороб), 7 000–12 000 бурських бійців та 46 000 мирних жителів (бурів та африканців), переважно в концентраційних таборах.
Африканці, які часто опинялися між обома сторонами, стикалися з переміщенням, примусовою працею та інтернуванням у таборах. Їхній внесок (як розвідників, робітників чи бійців) був значною мірою стертий з ранньої історії.
Війна спустошила економіку бурів та африканських сільських районів, прискоривши урбанізацію та міграцію робочої сили до шахт. Британський контроль консолідував гірничодобувну промисловість, поглиблюючи расову трудову ієрархію, яка сформувала сучасну Південну Африку.
Війна продемонструвала сучасну тактику ведення війни: окопну війну, партизанські стратегії та використання колючого дроту та блокгаузів, що передвіщало Першу світову війну. Британська армія реформувалася після своїх ранніх невдач, покращивши підготовку та логістику.
Війна виявила межі британської імперської влади, заохочуючи антиколоніальні рухи в інших місцях. Вона загострила відносини Британії з європейськими державами, зокрема Німеччиною, яка симпатизувала бурам.
Англо-бурська війна була визначальним моментом в історії Південної Африки та ключовим епізодом в епоху розквіту імперіалізму.
Війна активізувала африканерський націоналізм, сприяючи почуттю єдності та невдоволення, що сформувало політику 20-го століття, включаючи піднесення Національної партії та апартеїду.
Війна посилила расову нерівність, оскільки обидві сторони маргіналізували африканців, створюючи умови для інституціоналізованої сегрегації.
Висока вартість війни (понад 200 мільйонів фунтів стерлінгів) та моральні суперечки послабили імперський престиж Британії, сприяючи її поступовому відступу від світового панування.
Війна залишається потужним символом у південноафриканській пам’яті, з різними наративами: африканери розглядають її як героїчну боротьбу, тоді як інші бачать у ній колоніальний конфлікт із тривалими шрамами.
© Times of U
The Anglo-Boer War, also known as the South African War or the Second Boer War (1899-1902), was a conflict fought between the British Empire and the two Boer republics, the South African Republic (Transvaal) and the Orange Free State, in what is now South Africa. It was a pivotal event in the history of the region, driven by imperial ambitions, economic interests and cultural tensions.
The Anglo-Boer War was rooted in a complex mix of economic, political, and social factors, intensified by the discovery of vast mineral wealth in South Africa. The Boers, descendants of Dutch, German, and French settlers, established independent republics (Transvaal and Orange Free State) in the mid-19th century to escape British control in the Cape Colony.
Tensions arose as Britain sought to consolidate its imperial dominance in southern Africa, particularly after annexing the Transvaal in 1877 (reversed by the First Boer War, 1880–1881, which the Boers won).
The discovery of gold in the Witwatersrand (Transvaal) in 1886 transformed the region into an economic powerhouse. The influx of foreign miners, mostly British (called Uitlanders by the Boers), created demographic and political challenges.
The Boer government, led by President Paul Kruger, imposed heavy taxes on Uitlanders and restricted their political rights, fearing they would undermine Boer control. Britain used Uitlander grievances as a pretext for intervention.
British colonial officials, notably Cecil Rhodes (Prime Minister of the Cape Colony) and Alfred Milner (High Commissioner), sought to unify South Africa under British rule, envisioning a “Cape to Cairo” empire.
The failed Jameson Raid (1895–1896), a British-backed attempt to incite an Uitlander uprising in the Transvaal, heightened Boer suspicions and militarized both sides.
The Boers, predominantly Afrikaans-speaking and Calvinist, viewed themselves as a distinct nation with a God-given right to their land. They resented British cultural and political encroachment.
Britain framed its intervention as a defense of democracy and modernization, though economic control over goldfields was a primary motive.
By 1899, negotiations between Britain and the Boer republics broke down. The Boers, fearing British aggression, issued an ultimatum demanding the withdrawal of British troops from their borders. When Britain ignored it, war was declared on October 11, 1899.
The war unfolded in three main phases: the Boer offensive, the British counteroffensive, and a prolonged guerrilla war.
From October 1899 to February 1900, the Boers mobilized quickly, fielding around 40,000–50,000 highly mobile commandos (citizen-soldiers) skilled in mounted warfare and marksmanship. They were supported by modern European weaponry (e.g., German Mauser rifles and French artillery) and intimate knowledge of the terrain. The Orange Free State allied with the Transvaal, creating a united Boer front.
The Boers launched preemptive invasions into British-held Natal and the Cape Colony, besieging key towns: Ladysmith (Natal), Kimberley (Cape Colony, where Cecil Rhodes was trapped), and Mafeking (under Colonel Robert Baden-Powell). Major Boer victories included: Battle of Stormberg (December 10, 1899): Boer forces repelled a British advance; Battle of Magersfontein (December 11, 1899): Boers under General Piet Cronjé defeated British forces, inflicting heavy losses; Battle of Colenso (December 15, 1899): General Louis Botha’s forces repelled a British attempt to relieve Ladysmith. These defeats, occurring in a single week (“Black Week”), shocked the British public and exposed British military unpreparedness.
Britain dispatched massive reinforcements, eventually totaling over 450,000 troops (including volunteers from Canada, Australia, and New Zealand), far outnumbering the Boer forces. General Lord Roberts was appointed commander-in-chief, with General Lord Kitchener as his deputy.
From February 1900 to September 1900, Lord Roberts launched a large-scale offensive, relieving the besieged towns: Kimberley (February 15, 1900): British cavalry under General John French broke the siege; Ladysmith (February 28, 1900): After the Battle of Tugela Heights, British forces lifted the siege; Mafeking (May 17, 1900): Its relief sparked widespread celebrations in Britain; The Battle of Paardeberg (February 18–27, 1900) was a major British victory, where General Piet Cronjé surrendered with 4,000 men, weakening Boer resistance. British forces captured Bloemfontein (Orange Free State capital) on March 13, 1900, and Pretoria (Transvaal capital) on June 5, 1900.
By mid-1900, Britain declared the annexation of both Boer republics, assuming the war was nearly over. Boer leaders, including Louis Botha, Christiaan de Wet, and Jan Smuts, refused to surrender. They shifted to guerrilla warfare, leveraging their mobility to harass British supply lines and outposts.
From September 1900 to May 1902, Boer commandos, now reduced to about 20,000 men, operated in small, mobile units, attacking railways, garrisons and convoys. Leaders like Christiaan de Wet became legendary for their hit-and-run raids, evading British capture.
Lord Kitchener, who succeeded Roberts in November 1900, implemented harsh measures to crush Boer resistance. British forces burned Boer farms, destroyed crops, and slaughtered livestock to deny guerrillas supplies. Over 30,000 farms were destroyed. To isolate Boer fighters from civilian support, Kitchener relocated Boer women, children and African labourers to camps. Conditions were appalling, with inadequate food, sanitation, and medical care. Approximately 26,000 Boers (mostly women and children) and 20,000 Africans died in these camps due to disease and malnutrition. The British built thousands of blockhouses connected by barbed wire to restrict Boer movements.
The concentration camps sparked global outrage, particularly in Europe, where British methods were compared to Spanish atrocities in Cuba. British reformer Emily Hobhouse exposed the camps’ horrors, leading to reforms in 1901.
By 1902, Boer forces were exhausted, with dwindling supplies and morale. Peace negotiations began in April 1902, culminating in the Treaty of Vereeniging (May 31, 1902). The treaty ended the war, with the Boer republics accepting British sovereignty in exchange for promises of eventual self-government and £3 million for reconstruction.
Major battles and campaigns were: Battle of Talana Hill (October 20, 1899): First major battle in Natal; British tactical victory but strategic retreat; Siege of Ladysmith (November 1899 – February 1900): Boers besieged 13,000 British troops; relieved after 118 days; Battle of Magersfontein (December 1899): Boer trenches and defensive tactics humiliated British forces; Battle of Paardeberg (February 1900): Largest battle, ending in Boer surrender and a turning point; Battle of Spion Kop (January 1900): Fierce fight in Natal; British suffered heavy losses but gained the hill, only to abandon it; Guerrilla Raids (1900–1902): Notable actions included Christiaan de Wet’s attacks on British supply lines and Jan Smuts’ raid into the Cape Colony.
The Anglo-Boer War had profound short- and long-term effects on South Africa and beyond.
The Boer republics were annexed as British colonies (Transvaal and Orange River Colony). By 1910, they joined the Cape and Natal to form the Union of South Africa, a self-governing dominion under British oversight.
The war entrenched British imperial control but sowed seeds for Afrikaner nationalism, which later fueled apartheid policies.
Approximately 22,000 British soldiers died (mostly from disease), 7,000–12,000 Boer fighters, and 46,000 civilians (Boer and African) perished, largely in concentration camps.
Africans, often caught between both sides, faced displacement, forced labor, and camp internment. Their contributions (as scouts, laborers, or fighters) were largely erased from early histories.
The war devastated Boer and African rural economies, accelerating urbanization and labor migration to mines. British control consolidated the mining industry, deepening racial labor hierarchies that shaped modern South Africa.
The war showcased modern warfare tactics: trench warfare, guerrilla strategies, and the use of barbed wire and blockhouses, foreshadowing World War I. The British Army reformed after its early failures, improving training and logistics.
The war exposed the limits of British imperial power, encouraging anti-colonial movements elsewhere. It strained Britain’s relations with European powers, particularly Germany, which sympathized with the Boers.
The Anglo-Boer War was a defining moment in South African history and a key episode in the era of high imperialism.
The war galvanized Afrikaner nationalism, fostering a sense of unity and grievance that shaped 20th-century politics, including the rise of the National Party and apartheid.
The war reinforced racial inequalities, as both sides marginalized Africans, setting the stage for institutionalized segregation.
The war’s high cost (over £200 million) and moral controversies weakened Britain’s imperial prestige, contributing to its gradual retreat from global dominance.
The war remains a potent symbol in South African memory, with differing narratives: Afrikaners view it as a heroic struggle, while others see it as a colonial conflict with lasting scars.
© Times of U