Сучасна людина вже не може уявити своє життя без фотографії – чуда, що дозволяє зафіксувати важливі моменти життя. Фотографія стала невід’ємним атрибутом життєдіяльності суспільства й широко застосовується у всіх професійних і особистих сферах. Сьогодні люди активно користуються можливістю фіксувати зображення так, як бачать їх власні очі. Однак мало хто знає про початок епохи фотографування. При цьому, підприємливий інтелект людей, які працювали над фотографією, стикався з численними труднощами й далеко не відразу відкрив дорогу до її майбутнього.
Першою фотографією людство зобов’язане французькому винахіднику Жозефу Ньєпсу. У своїх дослідженнях Ньєпс спочатку терпів невдачі, намагаючись перенести стабільне зображення на різні поверхні таким чином, щоб при вилученні з камери-обскури воно не зникало. При потраплянні світла картинка блякла й втрачала зафіксовані на ній обриси. Багато попередників займалося подібними дослідженнями, але з різних причин не закінчили свою роботу. За людьми, що займалися подібними експериментами навіть закріпилася слава багатих нероб.
Ньєпсу вдалося зробити перший знімок, який зберігає чіткі обриси. На пластинці, покритій шаром бітуму, відобразився вид із вікна його майстерні в Ле Гра. Знімок, який фіксувався близько 8 годин, був зроблений у 1826 році й до сьогоднішнього дня зберігається в дослідницькому центрі в Техасі. До речі, першим винаходом Ньєпса був піреолофор – двигун внутрішнього згоряння, за допомогою якого можна було рухати човен по Сені, але цей винахід не знайшов застосування в той час.
Надалі дослідження Ньєпса продовжив французький художник і винахідник Луї Дагер, який також був захоплений створенням знімків. Першим у світі знімком з людиною в кадрі була фотографія Дагера «Бульвар Тампль» 1839 року. Експозиція тривала близько 10 хвилин, що унеможливлювало сфотографувати людей на жвавій вулиці, проте вдалося зняти людину, якій полірували черевики досить довго, щоб вона з’явилася на фотографії.
9 серпня 1839 року Дагер представив Французькій академії наук процес отримання дагеротипу – зображення на світлочутливій металевій платівці, а через 10 днів уряд Франції проголосив винахід Дагера «подарунком світу». Дагеротипія вважається першим способом фотографування. У тому ж 1839 році сер Джон Гершель виготовив перший скляний негатив замість металевого й придумав термін «фотографія» (від грецьких слів «світло» й «писати»). Першу кольорову фотографію, зображення картатої стрічки, зробив у 1861 році знаменитий шотландський фізик Джеймс Максвелл, що добре відомий своїми роботами в галузі електромагнетизму.
З винаходом фотографії художники побоювалися, що живопис виявиться не потрібним, однак ці побоювання виявилися марними – фотографія стала окремим мистецтвом. Винахід фотоплівки зробив фотографію масовим захопленням і знайшов їй широке застосування, зокрема в науці. Наприклад, з її допомогою вчені стали фіксувати унікальні астрономічні явища. Завдяки зусиллям астрономів-фотографів теорія відносності Альберта Ейнштейна знайшла візуальне підтвердження: фото зміщених небесних світил і гравітація Сонця під час сонячного затемнення стала сенсацією в науковому світі.
В Україну фотографію «принесли» в 1840-х роках іноземні фотографи, учасники щорічних міжнародних київських ярмарків («Контрактів»). Першим фотографом-поселенцем у Києві був француз Шарль-Поль Гербст. У 1860-1890-х відкрилися перші фотостудії в Одесі, Харкові, Полтаві та інших великих містах. До 1914 року в Києві працювало близько 70 комерційних фотографів.
У 1888 році американська компанія «Кодак» випустила фотоапарат з плівкою на 100 кадрів за 25 доларів, а в 1900 році став масово продаватися фотоапарат «Кодак Брауні» всього за 1 долар і плівкою на 6 кадрів за 15 центів. Це дозволило зробити фотографію масовим захопленням.
Серед фотографів-євреїв 1-й половини 19 століття став широко відомий американський художник Шломо Нуньєс Карвальо (1815-1897), який супроводжував у якості художника-фотографа експедицію Джона Чарльза Фремона на Далекий Схід. Активна діяльність євреїв-фотографів почалася лише з кінця 19 – початку 20 століть. Але вже в перші десятиліття 20 століття внесок євреїв у розвиток фотографії став вельми відчутним не лише в її технічному удосконаленні, але й у розвитку естетики фото-мистецтва.
Найперші фотографії Землі Ізраїлю відносяться до середини 19 століття, в основному це були видові та жанрові знімки, багато з яких опубліковані в книзі Нісана Переца «Схід в об’єктиві» (1988). Першими ізраїльськими фотохудожниками були Яаков Бен Дов, Альфред Бернхейм і Шмуель Йосеф Швайг.
У жанрі документальної єврейської фотографії велике значення мають етнографічні експедиції Семена Ан-ського, якого в якості фотографа супроводжував Соломон Юдовін, чиї фотографії відобразили життя містечок і предмети матеріальної єврейської культури.
Американсько-єврейський «покровитель сучасного мистецтва» Альфред Стігліц зробив фотографію мистецтвом. Його вуличні фотографії широко відомі за його авангардистський підхід. Стігліцу також належали кілька арт-галерей у Нью-Йорку, де він представляв американській публіці європейських художників-авангардистів. Разом з Фредом Холландом Деєм Стігліц заснував «Фото-сецесію», перший фотомистецький рух, що ставив своїм головним завданням показати фотографію не тільки як зображення об’єкта, але й роботу фотографа, завдяки якій об’єкт був сфотографований.
Стігліц також популяризував художню фотографію в створених ним журналах «Камера Ноутс» і «Камера Уорк». У 1896 році Стігліц став віце-президентом створеного ним нового об’єднання нью-йоркських фотографів – «Клуб камери Нью-Йорка». Він заклав основи портретної, ландшафтної, урбаністичної й документальної фотографії.
У кінці 1930-х років відбувся різкий підйом американської фотографії в новій модерновій стилістиці, зокрема завдяки появі масових ілюстрованих журналів, найпопулярнішими серед яких були «Тайм», «Лук» і «Лайф». У журналі «Тайм» публікувалися роботи американсько-єврейських фотографів Брюса Девідсона, Артура Зигеля, Олександра Лібермана, Корнелла Капа (Фрідмана) та інших. До речі, уродженець Києва Ліберман став художнім редактором найбільшого журналу мод «Вог».
Найбільш відомими фотохудожниками журналу «Лайф» були Альфред Ейзенштадт, Йейл Джоел, Давид Шерман, Еліот Елісофон. Артур Ротштейн співпрацював з журналом «Лук». На сторінках цих журналів втілювалися різні аспекти художньої та документально-реалістичної фотографії. Фотожурналістика стала однією з головних форм візуальної інформації.
Еліот Елісофон був одним із перших фотографів, які застосували кольорові фільтри: направлено змінюючи колір предметів і співвідношення, він домагався потрібного йому ефекту. Так, у роботі «Мулен Руж» (1951) він відсилає глядача до творів на тему кабаре Анрі де Тулуз-Лотрека, відтворюючи композиційні принципи в колористичній гамі.
Класик фотожурналістики Альфред Ейзенштадт відомий своїми численними талановитими репортажними знімками, на яких фігурують світові лідери у неформальній обстановці, а звичайні перехожі розкривають свої характери в звичному середовищі. Це він – автор знаменитого знімку «Поцілунок на Таймс-Сквер». Ейзенштадт знімав Вінстона Черчілля, Сомерсета Моема, Бернарда Шоу, Ернеста Хемінгуея, Софі Лорен і багатьох інших знаменитостей. Він робив фоторепортажі про вручення Нобелівської премії та інавгурації Джона Кеннеді. Ейзенштадт дуже ризикував під час прес-конференції Йозефа Геббельса, коли нацистський міністр дізнався, що його знімає єврей.
Ейзенштадт змінив американські уявлення того часу про гарну фотографію як про приємну, ідеалізовану. У якості ведучого фотографа «Ассошіейтед Прес» в Берліні Ейзенштадт знімав італо-абіссінську війну, але не в героїчному аспекті, а через смерть, біль, страждання. У нього переважали не панорамний, оглядовий план, а великий (наприклад, «Ефіопський солдат», 1935). Такий стиль фоторепортажу був характерний з початку 1930-х років для авангардної німецької фотографії. Ейзенштадт, який емігрував до Америки, працював протягом 40 років у журналі «Лайф» з моменту його створення в 1936 році.
Роберт Капа (Андре Фрідман) народився в Будапешті, жив і працював у Берліні, в 1933-му поїхав до Парижа, де став фотокореспондентом кількох французьких видань. Капа став відомим завдяки серії драматичних репортажів про громадянську війну в Іспанії («Смерть солдата-республіканця», 1936). Військові репортажі стали основним напрямком діяльності Капи – він знімав японську інтервенцію в Китаї (1938), з початку 2-ї світової війни був фотокореспондентом журналу «Лайф».
Капа знімав такі відомі події, як висадка союзних військ у Нормандії, звільнення Парижа та інші. З 1948 по 1950 роки він перебував в Ізраїлі, де знімав бої у Війні за незалежність, а після її закінчення зробив цикл про становлення й повсякденне життя Ізраїлю («Засідання першого Кнесету», «Вибори», портрет першого президента Хаїма Вейцмана і багато інших).
Згодом у співавторстві з Ірвіном Шоу він випустив одну з перших книг про Ізраїль.
За 18 років роботи Капа був фотографом на п’яти війнах і загинув під час війни в Індокитаї.
Архітектурній фотографії присвятив свою творчість американський фотограф Езра Столер (1915-2004), який створив серії панорамних архітектурних пейзажів.
Фотограф журналу «Лук» Артур Ротштейн (1915-1985) був визнаним майстром документальної фотографії. У роки Великої депресії він працював для Комітету захисту фермерів і знімав у районах посухи гострі, реалістичні фоторепортажі про людські бідування.
Особливе місце в сучасній американській фотографії належить фото-художникам, які розглядають фотомистецтво як один із видів образотворчого мистецтва. Творець «нової реальності» у фотомистецтві Ахарон Зискинд (1903-1991) займався не тільки документальною фотографією, а й художньою, створюючи експресіоністські, абстрактні й мінімалістські твори («Настінний візерунок», 1960).
Зіскінд очолював відділ фотографії Технологічного інституту в Чикаго, де серед його учнів було чимало фотографів-євреїв – Джером Ліблін, М. Дворкін, Бернард Фрімессер, Джеррі Ульсман, майстер сюрреалістичної фотографії (наприклад, «Око крісла», 1969). У своїх кольорових натурних роботах Ульсман вважав за краще крупний план, незвичайний ракурс, інтенсивний колір з використанням різних колористичних ефектів («Жаба», 1960-і роки).
Для уродженця Риги Михайла Гордина, який емігрував до США на початку 1970-х років, характерний концептуальний підхід до фотомистецтва. Слідом за Зіскіндом він створює «нову реальність» у своїх алегоричних композиціях (серія чорно-білих фотографій «Натовп»).
У Німеччині працювало багато видатних фотографів, серед яких було чимало євреїв. Правда єврейське фотомистецтво в Німеччині існувало лише до середини 1930-х років, потім одні фотографи емігрували, а інші потрапили до концтаборів, де в більшості загинули. Проте, у Німеччині великого успіху досягли в галузі фоторепортажу. Засновниками сучасного німецького стилю стали єврейські фотографи Еріх Саломон і Фелікс Г. Ман (Ганс Бауман).
Берлінський юрист Саломон був одним з перших, хто почав працювати з малоформатними камерами. Це відкривало нові можливості перед репортажною фотографією, дозволяючи робити миттєві знімки. Камерою «Ерманокс», що була створена в 1923 році, Саломон зняв серію репортажів, які увійшли в історію фотожурналістики. Саломон почав застосовувати метод прихованої камери, завдяки чому його називали «королем розсекречених» (серія з шести фотографій «Марлен Дітріх розмовляє по телефону з Голлівуду з дочкою в Берліні», 1930).
Всесвітньо відомою стала його серія «Рим, готель «Ексельсіор», 1931» наради Муссоліні зі своїми соратниками. Саломон ввів принцип «скупа» (англійське scoop – скандальна сенсація) у фоторепортаж. Він також створив портрети Сергія Ейзенштейна, Фрітьофа Нансена та інших знаменитостей. Після приходу нацистів до влади Саломон втік до Нідерландів, де був схоплений і відправлений в Освенцім, де і загинув.
Фелікс Г. Ман став новатором технічних, художніх і стилістичних аспектів фотомистецтва, зокрема, він застосовував техніку контражуру, що дозволяло створювати декілька розмиті контури й робило образ особи, що фотографується, «недомовленим» і більш інтимним. Він також вважав за краще аналіз події, показуючи процес його розвитку. Він створив цикл «Окопний побут» (1929) про 1-у Світову війну, перші в світі цикли про музикантів – «Ігор Стравінський за диригентським пультом», фото-композиції про знаменитого диригента Артуро Тосканіні.
На початку 1930-х років Ман випустив цикл про особисте життя знаменитостей, який відкривався серією фотографій «Один день з життя Муссоліні» (1931). Ман був одним з перших творців кольорових фото-репортажів (наприклад, портрет Марка Шагала, 1950). З приходом нацистів до влади Ман оселився в Лондоні.
З розвитком в Ізраїлі друкованих засобів масової інформації стала розвиватися і фотожурналістика. Серед найбільш значущих ізраїльських фотографів були Тім Гіда (Ігнац Нахум Гідалевіч) – представник модерністського напряму. Його фотографії публікувалися не тільки в ізраїльській, але й закордонній пресі.
Гіда був дуже різноплановим фотографом. З 1930 по 1933 роки він зробив серію фоторепортажів у Австрії, Чехословаччині та Польщі, навіть зняв три документальні фільми – «Місто на піску», «Маккабіада» і «Небі Муса», що були показані в Німеччині під загальною назвою «Ерец-Ісраель в 1935». Він був фотокореспондентом агентства «Рейтер», завдяки чому був виданий у Берліні фотоальбом «Діти в Ерец-Ісраель». Серед його робіт також сюрреалістичні фотомонтажі («Кафка в Празі», 1942), портрети
(«Ганді», 1940), фототвори сучасного образотворчого мистецтва («Автопортрет», 1930), архітектурні пейзажі. З 1956 по 1970 роки Гіда створив серію з 23 альбомів під загальною назвою «Моє містечко в …» (1956-70) про кожне з місць, де побував.
У портретній і жанровій фотографії працював ізраїльський фотограф Альфред Бернхейм, який створив портретну галерею ізраїльських громадських діячів і письменників – Менахем Усишкін, Хаїм Вейцман, Гершем Шолем, Леа Гольдберг, Шмуель Йосеф Агнон та інші. Його портрети відрізняються психологічною глибиною й експресивністю.
Миха Бар Ам проявив себе в 1954 році в археологічній експедиції Іггаеля Ядіна. В якості військового фотографа знімав Синайську кампанію, Шестиденну війну. Він був штатним фотографом тижневика Армії оборони Ізраїлю «Ба-Махане» і фотокореспондентом газети «Нью-Йорк Таймс». Бар Ам прагнув бути одночасно і фоторепортером, і фотохудожником («Демонстрація ортодоксів в Єрусалимі», 1967; «Людина, що несе голуба миру», 1977).
На початку 1970-х років фотографія була визнана одним з видів мистецтва в Ізраїлі. У країні почали відкриватися фотошколи й факультети, присвячені мистецтву фотографії. Відомими фотомайстрами того часу стали І. Барзілай, Дганія Брест, Гаді Дагон, Еліа Кахведжан, Алекс Левак, Гілад Офір, Елі Росс (Розенберг), Ханна Сафье, Аврахам Ейлат, Інна Занд і багато інших. Одним з яскравих представників ізраїльського фотомистецтва була Алізе Ауербах (1940-2016), що завойовувала призи на міжнародних фотоконкурсах. Вона випустила кілька тематичних фотоальбомів про Ізраїль. Сучасне покоління ізраїльських фотографів продовжує традиції своїх учителів, всебічно збагачуючи мистецтво фотографії.
Майстром української документальної фотографії є Рита Островська, киянка, нині живе в Німеччині. Краще її самої про її творчість не скаже ніхто: «Я фотографую, довіряючи собі, своїй інтуїції, своєму баченню, своєму хвилюванню й своїй радості. У мене особливі відносини з усіма моїми творами». Рита виросла в середовищі єврейського світогляду й з дитинства відчувала різницю між своєю сім’єю і оточуючими її людьми. «Ми дуже чутливі, тому що ми євреї», – говорить Рита. Вона відвідала й фотографувала 38 колишніх штетлів України, і як результат високої оцінки її роботи – запрошення для роботи над серіалом «Євреї в Україні, штетл», 1989 року.
Своїми роботами Рита досліджує власне бачення й те, що відбувається навколо. «Кожна тема приходить до мене органічно, як нове відкриття, або з мого дитинства, юності, або з моїх роздумів і почуттів про поточне життя. Іноді одне виростає з іншого, висловлюючи для мене найважливіші речі», – пояснює Рита – «Кожен з нас слідує своїми колами життя. Те ж саме з творчістю: якщо ти шукаєш себе, ти приходиш до себе».
Рита дуже плідна й діяльна людина. У неї було багато виставок і кожна – особлива. Навіть за радянських часів Рита залишалася собою, тому їй вдалося організувати свої виставки «Євреї в Україні» (фотографії єврейського життя в колишніх містечках), «Емігранти» (фотографії життя єврейських емігрантів у США, Німеччині та Ізраїлі). У 1996 році в Німеччині Рита видала книгу своїх фотографій «Євреї в Україні. Містечка, 1989-1994». Вона автор проєктів «Місто і городяни» (1983-1988), «Мій дім» (1983-2001), «Портрет-Акт» (1986), «Єврейський Альбом» (1978-2001).
Талант українського фотографа Леоніда Левіта проявився в портретній фотографії. Він – майстер постановочного психологічного фото-портрета, завдяки володінню грою світла й тіні, образу й фону. Всі роботи Левіта – чорно-білі. Для Левіта кожна його фотографія – це, в першу чергу, портрет унікальної особистості. Левіт змушує людину постати такою як вона є, розкриває її особистість, прагне виявити прихований емоційний стан. Він – автор багатьох персональних виставок камерного й психологічного фотопортрета, у тому числі в київському Музеї Шолом-Алейхема, який робить вагомий внесок у просуванні творчості українських фотомайстрів.
Одним з найбільш відомих єврейських фотографів, чия творчість пов’язана з Голокостом, був американський фотограф російського походження Роман Вишняк (1897-1990). Він найбільше відомий своїми соціально-документальними фотографіями єврейського життя в Східній Європі між двома світовими війнами. Натхненний космополітизмом і культурними експериментами того часу, Вишняк зайнявся фото-документуванням свого оточення.
Соціально-політична фотографія стала пріоритетом роботи Вишняка, в результаті чого в 1935 році він отримав замовлення від єврейської організації з надання допомоги – «Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету» – на зйомку знедолених єврейських громад в Східній Європі. Ці фотографії були призначені для підтримки зусиль з надання допомоги й використовувалися в кампаніях по збору коштів. Переїхавши до Нью-Йорка в 1941 році, Вишняк продовжив документувати наслідки 2-ї світової війни, приділяючи особливу увагу приїзду єврейських біженців і жертв Голокосту в США.
Єврейський фотограф Хенрік Росс проживав в Лодзі, коли німецькі війська вторглися в його місто в 1939 році. Ризикуючи життям, він таємно знімав поточні події. Розуміючи загрозу депортації до табору смерті, біля свого будинку він зарив коробку з унікальними знімками. Після звільнення Лодзі в 1945 році Росс повернувся додому й знайшов коробку зі знімками свідоцтв злочинів нацистів. Частина фотографій вціліла, і в даний час вони виставлені в Художній галереї Онтаріо (Канада) як меморіал жертвам Голокосту.
У 2012 році американський дослідник єврейської історії Девід Шнир видав книгу «Очима радянського єврея. Фотографія, війна і Голокост» про творчість єврейських фотокореспондентів. Шнир провів велику дослідницьку роботу, розшукуючи в особистих колекціях і державних архівах матеріали та знімки, що раніше не публікувалися. Автор описав у своїй книзі неоціненний внесок євреїв-фотографів у дореволюційну й радянську російську культуру, а фотографії про війну і Голокост представлені в контексті загальносвітового розуміння трагедії єврейського народу.
Фотографія стала важливим свідченням трагедії Голокосту. Колекції фотографій про Голокост демонструються по всьому світу, включаючи Меморіальний комплекс історії Голокосту Яд-Вашем в Ізраїлі, Інститут Шимона Візенталя у Відні та Лос-Анджелесі, Інститут Лео Бека в Нью-Йорку, Єврейський музей в Сіднеї, Державний єврейський музей в Празі, Бібліотеку Вінера, музеї, створені на місці колишніх таборів смерті – Освенцима, Берген-Бельзена, Треблінки та інших.
© Times of Ukraine