Популярність єврейського театру пояснюється демократичністю його характеру. Він звертався до своєї публіки на народній мові, який був найважливішим елементом культури. Театр був тісно пов’язаний з первозданною національної середовищем. Увібравши в себе сильну творчу енергію, театр, опинившись здатним на сміливі сценічні експерименти, зміг зайняти чільне місце в світовому мистецтві.
Першим кроком до професійного єврейського театру стала поява в Галичині так званих бродерзінгеров – співаків з Бродів. Це був єврейський варіант знаменитих «бременських музикантів».
Пурімшпілери збиралися тільки на свята, а бродерзінгери працювали майже на постійній основі. Хоча їх називали співаками, вони не тільки співали і грали. Бродерзінгери також розігрували гумористичні та сатиричні сценки, показували фокуси, танцювали та інше. Пізніше такі ж бродячі трупи з’явилися на Поділлі та Волині. Бродерзінгери не ходили по домівках, а виступали на стаціонарних підмостках. Зазвичай в якості імпровізованого театру використовувалася місцева корчма.
Єврейський театр, як і український, виріс з народного релігійно-карнавального дійства. Єврейський почався з “пурімшпілів” – постановок, приурочених святу Пурим, а український виник на “вертепних” постановках, присвячених Різдву. “Пурімшпіль” і “вертеп” з’явилися практично одночасно в 16 в.
Сюжетом для “пурімшпільних” постановок стала відома історія про Амані – злісному і підступний царедворця перського царя Ксеркса (Артаксеркса). Аман замислив винищити євреїв, але йому в цьому завадили Мордехай і його племінниця цариця Естер. В результаті сам Аман, його сини і прихильники позбулися життя.
Російський театр почався не з вішалки, а з бажання московського царя Олексія Михайловича обзавестися власним придворним лицедійством, «щоб не гірше, ніж в їхніх Європах». Цим він спантеличив свого першого міністра – боярина Артемона Матвєєва. Сценарій для першої постановки написав пастор-лютеранин Іоган Грегорі. Артистами стали молоді піддячі Посольського наказу. 16 жовтня 1672 р. государю був показаний перший російський спектакль. Називався він “Ахашверошового дійство”. Тобто, це був “пурімшпільний” сюжет.
Звідки такий вибір? У Матвєєва був близький друг – єврейський лікар Стефан фон Гаден. За протекцією Матвєєва в 1672 р. фон Гаден став лейб-медиком царя Олексія Михайловича. Артемон Сергійович, отримавши “театральне завдання”, звернувся за порадою до свого друга фон Гаден, який і порадив поставити добре знайомий йому з дитинства пурімшпільний сюжет.
Для «пурімшпілів», як і для “вертепів”, була характерна відсутність канонічного сценарію з повністю розписаними репліками, властивими класичного театру. В обох випадках незмінною залишалася тільки основна фабула, а артисти дуже часто грали на повну імпровізації.
Зовні суто релігійні постановки «пурімшпілю» і «вертепу» витримували актуальну сюжетну лінію. Використовувалися і готові збірки текстів, найчастіше рукописні, але відомі і друковані варіанти, наприклад, видана у Франкфурті в 1708 г. “пурімшпільная” брошурка. Тираж її правда, на вимогу рабинів, незабаром спалили. Автори тексту переборщили з різкими, часто непристойними жартами – причому, переважно на адресу рабинів.
У деяких пурімшпіпьних сценаріях можна навіть зустріти запозичення з популярних українських текстів. Зокрема – знаменитого відповіді запорожців турецькому султану. Наприклад, в одному зі збережених текстів Мордехай вітає царя Артаксеркса-Ксеркса такими словами: “Ти цар?, Як на мене, ти виглядаєш як мийник кишок, як шибеник, як погоншік собак, як мисливець на котів. Але якщо вже ти цар – візьми мою папку і поцілуй мене в тухес”.
Єврейський театр в сучасному розумінні з’явився у 2-й половині 18 ст. руху “Хаскала” (просвіта), ідеологія якого будувалася на інтеграції євреїв в європейське суспільство. До середини 19 ст. цей рух став дуже популярним, а його прихильники стали називатися “маскилим” (на івриті – освічені, уразумевщіе).
Виникненню класичного єврейського театру сприяла поява ідішеязичной драматургії.
Одним з перших єврейських драматургів був Шломо Еттінгер (1801-1856), чия комедія «Серкеле» стала класикою єврейського театру. Вперше як пурімскій спектакль драму поставили студенти Житомирського рабинського училища в 1862 р
Головною героїнею цього твору є Серкеле – хитра, безсердечна, неосвічена і дуже жадібна торговка борошном. Сфабрикувавши фальшивий заповіт, вона незаконно присвоює собі чуже спадок і стає найбагатшою в штетл (єврейському містечку). Але її темні справи стають надбанням гласності, і безпринципна негідниця зазнає поразки, справедливість відновлюється, добро торжествує, а зло переможене.
На першому етапі єврейський театр був на аматорському рівні. Чи не професіонали, а ентузіасти грали де доведеться – в непристосованих приміщеннях, на орендованих театральних підмостках.
Початком єврейського професійного театру можна вважати 1876 року, коли цілком відомий вже в той час поет Авраам Гольдфаден (1840-1908), який писав на ідиш, поставив свій перший спектакль в жовтні 1876 в місті Ясси (Румунія).
У 17 років Авраам втік з дому та приєднався до бродячої трупи «бродерзінгеров». Спочатку він був простим артистом, але незабаром сам почав писати комічні пісні і тексти сценок-мініатюр, які сам же виконував під псевдонімом Алтер Бадхен (Старий бадхан). «Бадхан» – людина, що розважає гостей на весіллях.
Пізніше Гольдфаден перейшов на більш великі сценічні форми і прославився як автор єврейських водевілів і мелодрам, а до 30-х років став антрепренером власної трупи і об’їхав згодом з гастролями сотні штетлів Російської І Австро-Угорської імперій.
Перша прем’єра львівського театру відбулася 12 травня 1889 р Глядачам показали оперету Авраама Гольдфадена «Шуламит» (кохана / наречена царя Соломона). Незважаючи на значну протидію ортодоксів, прем’єра пройшла при переповненому залі і стала найважливішому подією в єврейського життя Львова. Під будівлю театру Якоб Бер Гімпл пристосував колишню столярну майстерню, що стояла в сквері біля підніжжя Замкової гори і звану в народі «Під сорокою». Будівлю звели ще в 1849 р З 1870-х воно використовувалося під шинок і було улюбленим місцем виступу «бродерзінгеров».
Талант Гольдфадена був всебічним: він був артистом, режисером, художником
сценографом, сценаристом і антрепренером (продюсером). Твори. Гольдфадена виконувалися не тільки в Яссах, а й багатьма іншими єврейськими трупами, аматорськими та професійними. Цікаво, що в музичному оформленні він часто використовував українські народні пісні. Наприклад, в п’єсі “Ді кішуф-махерін” ( “Чаклунка”) одна з партій Мірелою покладена на мотив відомої пісні “Стоїть гора високая”.
У Російській імперії у єврейських театрів була та ж проблема, що і українських – заборона на мову. У 1883 р царський уряд суворо заборонило використовувати ідиш в театрах. Дозволявся тільки російська або німецький. Навіть офіційно єврейські трупи реєструвалися, як “німецькі” або “єврейсько-німецькі”.
Мовна проблема часто вирішувалася гастролями по Галичині. Євреїв там було не менше, а австро-угорське законодавство – набагато ліберальніше. Особливо любили Львів, де з 1889 р діяв стаціонарний єврейський театр Якоба Бера Гімпля.
У 1908 р в Одесі виникла єврейська трупа Переца Гіршбейна, але проект виявився невдалим. Гіршбейн багато експериментував з популярним тоді символізмом, що викликало величезний успіх у поціновувачів і повне нерозуміння у основної маси єврейського населення.
Восени 1905 р, рятуючись від хвилі погромів, організованих чорносотенцями, до Львова втік Шолом-Алейхем. Перебуваючи в столиці Галичини, знаменитий письменник чимало часу приділяв місцевому театру і спілкуванню з артистами. В результаті з’явився його роман про єврейських акторів “Блуждаюшіе зірки”, – вперше опублікований в 1909-1910 рр. у варшавській газеті “Ді Нойє вельт” ( “Новий світ”).
3 вересня 1914 Львів зайняла російська царська армія. Директор театру Самуель Гімпель (син засновника) тут же подав військовому губернатору Галичини графу Шереметьєва прохання про дозвіл уявлень, але отримав різку відмову.
Після кривавого погрому 27 вересня, організованого окупантами, велика частина артистів бігла з міста. Коли загарбників в 1915 р прогнали, робота театру на короткий час відновилася.
Переломним для єврейського театру стала Лютнева революція 1917 р, яка скасувала безліч дискримінаційних заборон.
Спалахнула в 1918 р україно-польська війна змусила Самуеля Гімпель з трупою евакуюватися в Перемишль. Тільки в 1921 р театр повернувся до Львова, після чого активно діяв до самого початку Другої світової війни.
Появі єврейського театру в Києві сприяла організація в 1918 р Товариства сприяння розвитку єврейської культури – “Культур-ліги”, створеної за участю Міністерства з єврейських справах УНР І ряду єврейських партій – Фолькспартей (Об’єднана Єврейська соціалістична робоча партія), Поалей-Ціон, Бунд і Фарейнігте.
Однак, хоча Міністерство по єврейських справах було ліквідовано після перевороту і приходу до влади гетьмана Павла Скоропадського, Культур-Лізі вдалося вижити і навіть взяти на себе функції скасованої державної структури.
Діяльність Культур-Ліги охоплювала всі напрямки культури. Театральну секцію Ліги очолив талановитий драматург і режисер Ієгуда Лейб Баумволь.
У 1919 р в Києві була організована Театральна студія Культур-Ліги на вул. Прорізна. Театром вона, на жаль, не стала, хоча в її роботі брали участь прекрасні драматурги, режисери та артисти. Неспокійні тоді часи не дозволили здійснитися проекту.
Перший єврейський театр виник і в Харкові, хоча перші постановки там пройшли ще в 1880-х роках, коли там гастролювала трупа Якова Адлера. Цікаво, що через мовний заборони на афішах тоді значилося, що постановки йдуть на німецькому, хоча насправді це був ідиш.
Більше двох Десятків вистав в 1915-1918 роках в Харкові поставила трупа Авраама Фішзон (1860-1922), видатного діяча в історії єврейського театру. Разом з Авраамом Гольдфаденом він став одним з співзасновників першого професійного єврейського театру в Яссах.
Фішзон народився в Бердичеві і вже з дитинства зайнявся артистичною діяльністю – був солістом в місцевій синагозі. Пізніше він гастролював по містечках Житомирщини, Поділля та Буковини з створеної ним невеликою трупою. У 1876-му під час гастролей він познайомився з Гольдфаденом.
У 1908 р, незважаючи на пом’якшення дискримінаційних законів після подій 1905 р Фішзон не вдалося домовитися з урядником, після чого він навідріз відмовився грати на німецькому і скасував виставу.
У Харкові перший професійний єврейський театр – «Унзер Вінкл» ( «Наш Куточок») – був організований в 1918 р Виниклий як аматорський він став професійним завдяки великому успіху у глядачів. “Унзер Вінкл” давав вистави на соціально-побутові теми в приміщенні Катеринославського театру (нині Театр юного глядача).
«Унзер Вінкл» славився постановками класичних творів європейської драматургії, як, наприклад, «Витівки Скапена» Мольєра. У п’єсі Осипа Димова (справжнє ім’я Йосип Перельман) «Дер ейбігер Вандерер» ( «Вічний мандрівник»), написаної в 1912 р, йдеться про виселення євреїв з прикордонної смуги в Галичині австро-угорською владою. Вперше цю п’єсу поставили російською мовою навесні 1913 року в Петербурзі. П’єса мала величезний успіх, і незабаром її перевели на ідиш та іврит.
Однак, через рік «Унзер Вінкл» розпався. У 1919 р частина трупи перебралася до Вітебська, а потім до Мінська на чолі з Мойше-Арном Рафальським де незабаром стали ядром Білоруського державного єврейського театру. Інша частина переїхала до Києва.
Навесні 1919 р за сприяння Культур-Ліги, активної участі українського режисера Леся Курбаса та комісара київських театрів Костянтина Марджанішвілі (надалі основоположника грузинського театру) в Києві була спроба організувати Державний єврейський художній театр. Велика частина артистів була вихідцями з харківського «Унзер Вінкля», тому новий театр отримав назву Перший державний єврейський театр “Унзер Вінкл”. Було дано кілька вистав, але фронт дійшов до Києва, і театр припинив своє існування.
У 1915-1917 роках видатний український театральний діяч Семен Семдор (Гольдштейн), який працював в українському театрі Катеринославі (нині м Дніпро), разом з Лесем Курбасом став одним із творців Молодого українського театру.
Семен Семдор народився в родині шевця в м.Сміла Черкаської області, але не захотів бути шевцем і втік з дому, приєднавшись до української театральної трупи. Почавши хлопчиком на побігеньках, незабаром він став отримувати маленькі ролі з короткими репліками. В результаті Семдор став одним з кращих українських акторів і режисерів.
В кінці 1919 р Семен Семдор організував Театр-студію «Онхейб» ( «Початок»), навколо якої об’єдналася київська театральна молодь, яка воліла естетику модного тоді символічного експресіонізму. Репертуар «Онхейба» складався з п’єс Леоніда Андрєєва, Шолома Аша, Іцхака Лейбуша Переца та ін.
В рамках загальносоюзної програми з навчання національних кадрів для театрів республік СРСР в 1922 р Народний комісаріат освіти України відправив акторів «Онхейба» на навчання до Державного інституту театрального мистецтва (ГИТИС) в Москву. Навчання вели такі авторитети як Всеволод Мейєрхольд, Костянтин Станіславський, Євген Вахтангов і ін.
Після завершення навчання єврейських випускників ГІТІСу направили до Харкова – столицю Радянської України на той час, – де 1925 року вони організували Харківський Державний єврейський театр (Харківський ГОСЕТ).
Неважко здогадатися, що підтримка радянського єврейського театру супроводжувалася цензурою. Ще в 1925 р був опублікований «Перелік п’єс єврейського репертуару, що не дозволених до постановки». Тоді ж припинила роботу і Культур-Ліга.
У 1918 р в Києві був організований театр «Кунст Вінкл» ( «Куточок Мистецтв»), більшість вистав якого продовжували традиції традиційного єврейського театру. Можливо тому в 1928 р «Кунст Вінкл» був закритий через невідповідність його репертуару «лінії партії».
У 1930 р в Києві на базі кращих артистів раніше закритого “Кунст-Вінкль” був організований Київський ГОСЕТ. У 1930 р сюди прийшов новий головний режисер Борис Вершилов з МХАТу. Художнім керівником нового театру став Захарій Вин.
У 1934 р, після перенесення столиці з Харкова до Києва, театр об’єднався з Харківським ГОСЕТ. На сцені театру блищали Поліна Померанц, Дмитро Жаботинський, Ада сонце, Лазар Калманович, Семен Бідер і інші. Репертуар включав в себе єврейську класику, в т.ч. твори Шолом-Алейхема. У ці роки театр отримав статус всеукраїнського.
Об’єднаний ГОСЕТ в своїй творчості дещо відійшов від просування лінії партії в широкі єврейські маси, і повернувся до класики. Уже в театральному сезоні 1935-1936 рр. театр ставить “Уріеля Акоста” Карла Гуцкова, “Мірела Ефрос” Якова Гордина. Роль Мірелою блискуче виконала Народна артистка УРСР Ада сонце.
У 1937 р київський ГОСЕТ накрила хвиля репресій. Одним з перших заарештували Олександра Гранаха – провідного актора театру і німецького політичного емігранта. Але Гран був помітною фігурою в міжнародному антифашистському русі і його невдовзі випустили. Іншим акторам пощастило менше.
У унаприкінці 1939 р діяльність театру ретельно перевіряла урядова комісія: ідеологічну витриманість репертуару, лояльність акторів, господарську діяльність.
На початку 2-ї Світової війни в СРСР трупа була евакуйована в Казахстан. В зруйнований Київ вони повернулися в 1944 р, але стару будівлю театру було зруйновано, а нове не давали. Тимчасово Київський ГОСЕТ розташувався в Чернівцях, як виявилося, надовго. До Києва театр так і не повернувся.
У 1940 р Київський ГОСЕТ очолив артист і режисер Мойсей Гольдблат, який почав театральну діяльність ще до революції як актор бродячих труп. Першої київської постановкою Мойсея Гольдблата стала трагедія Самуїла Галкіна “Бар-Кохба”, що розповідає про боротьбу жителів Іудеї проти римських поневолювачів. Пізніше він зібрав циганську студію, стала ядром знаменитого театру “Ромен”.
У 1944 р Київський ГОСЕТ повернувся в рідне місто, і незабаром дав прем’єру героїчної драми в трьох актах “Їх леб” ( “Я живу”) Михайла Пінчевского. Постановка, яка показувала боротьбу єврейського народу з гітлерівцями, добре прийняли глядачі і влада, а трупа удостоїлася офіційної урядової подяки. Але в 1946 р спектакль “Я живу” звинуватили в “національної обмеженості”, а потім перевели в розряд “не рекомендовані” і зняли з репертуару.
У 1945 р Київський ГОСЕТ відзначив свій 20-річний ювілей, на честь чого йому присвоїли ім’я Шолом-Алейхема. Потім театр «тимчасово» перевели до Чернівців. У столиці Буковини організувався Всеукраїнський Чернівецький державний єврейський театр. У його трупу крім киян увійшли артисти з єврейських театрів Харкова та Одеси.
У перші повоєнні роки в Чернівцях поставили «Тев’є дер мілхікер» ( «Тев’є-молочник») і «Блондзенде штерн» ( «Блукаючі зірки») Шолом-Алейхема, «Ді Кішефмахерн» ( «Чаклунка») Мойше Фінкеля, «Гершеле Гершеле Острополер» та інші.
У 1949 р Київський ГОСЕТ позбавили державної Дотації, прирікаючи на повільне згасання. Взимку 1950 вийшла постанова про закриття Державного єврейського театру «в зв’язку з нерентабельністю».
Крім Київського і Харківського ГОСЕТ на початку 1930-х років в УРСР були організовані ще кілька єврейських державних театрів, зокрема, в Житомирі, Дніпрі та Одесі.
«Радянські» театри на приєднаних землях створювалися на основі вже існуючих там раніше. Радянська влада пильно стежила за Ідеологією театрів, тому всі трупи там поповнювалися лояльними радянськими артистами. Наприклад, Львівську трупу поповнили акторами з закритого напередодні Дніпропетровського єврейського театру.
У 1939-1940 роках, після включення Буковини та Західної України до складу УРСР, державні єврейські театри були створені в Чернівцях і Львові. Крім того, в цих містах вже були єврейські театри. Наприклад, у Львові до 1939 року був десяток театрів і студій, найбільшим з яких був «Колізей».
Будівля для «Колізею» було перебудовано та реконструйовано на початку 20 ст. Над будівлею театру працювали відомі архітектори Ален Лагош, Артур Шлейн, Едвард Скавінскі і Михайло Фехтер. Театр вміщував тисячі п’ятьдесят-чотири глядачів.
На початок 2-ї Світової війни в СРСР львівська трупа була на гастролях в Рівному, звідки її евакуювали до Киргизії. Більшість залишилися у Львові артистів окупацію не пережили.
Після війни радянський уряд вирішив зайнятися «Єврейським питанням». 20 листопада 1948 Політбюро ЦК ВКП (б) і Рада міністрів СРСР прийняли рішення «Про Єврейському антифашистському комітеті», звинувачуючи його як «центр антирадянської пропаганди і гніздо шпигунства». Тоді були закриті єврейські видавництва і газети, і багато єврейських діячів були заарештовані.
29 січня 1949 г. почалася загальносоюзна кампанія проти “безрідних космополітів” з редакційної статті «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків», яку правил особисто Сталін, в газеті «Правда».
Антиєврейська кампанія не могла залишити поза увагою театр в Чернівцях. У 1949 р його позбавили держдотації, і він спробував вижити за рахунок зборів. Артисти працювали не покладаючи рук. У 1949 р театр поставив вдвічі більше прем’єр, ніж в попередньому році. Але це не допомогло. У лютому 1950 р театр закрили, нібито через нерентабельність У 1950 р Були закриті всі єврейські театри в СРСР.
Після 1950 року в СРСР стаціонарні єврейські театри перестали існувати, будь-які розмови на тему їх відродження жорстко припинялися КДБ. Єврейські театральні трупи подекуди в СРСР почали з’являтися тільки з початком перебудови і гласності.
© Times of Ukraine